FANDOM







РОЗДІЛ 2



МАТЕРІАЛІСТИЧНА ДІАЛЕКТИКА







Марксистська матеріалістична діалектика являє собою найбільш глибоке, всебічне і багате змістом учення про рух і розвиток.

Вона є підсумком усієї багатовікової історії пізнання світу, узагальненням неосяжного матеріалу суспільної практики.

Матеріалістична діалектика ї філософський матеріалізм нерозривно зв'язані і пронизують одне одного, як дві сторони єдиного філософського вчення марксизму.



Різниця між ними полягає в тому, що, говорячи про марксистський філософський матеріалізм, ми робимо упор на відношення

матерії до свідомості, на розуміння матерії, на вчення про матеріальну єдність світу, на аналіз форм існування матерії і

т. д.; а говорячи про матеріалістичну діалектику, ми висуваємо на перший план учення про загальні зв'язки і закономірності

руху й розвитку об'єктивного світу і їх відображення в свідомості людини.



«Мистецтвом діалектики» (діалектіке техне) старогрецькі філософи називали уміння встановити істину шляхом спору

або розмови, в яких виявляються суперечності у поглядах співрозмовників. У кінці 18 — на початку 19 століття німецькі

філософи-їдеалІсти, і особливо Гегель, розуміли під діалектикою розвиток думки через суперечності, що розкриваються в

самій думці. Гегель грунтовно описав основні форми діалектичного мислення. Проте він розробив свою діалектику, виходячи з

неправильної, ідеалістичної точки зору, за'якою діалектичний розвиток властивий тільки мисленню, духові, ідеї, але не

природі. Як сказав Маркс, діалектика у Гегеля «стояла на голові». Для правильного витлумачення діалектики її треба було

поставити з голови на ноги. Це зробили Маркс і Енгельс, створивши матеріалістичну діалектику і вклавши в термін

«діалектика» новий зміст.



Основоположники марксизму, виходячи з принципу матеріальної єдності світу, стали розуміти під діалектикою вчення

про загальні зв'язки, про найбільш загальні закони розвитку всієї дійсності. Тим самим «діалектика» з гегелівського

ідеалістичного вчення про рух думки перетворилась у матеріалістичне вчення про загальні закони розвитку буття. Діалектика

розвитку наших понять (суб'єктивна діалектика) виявилась, таким чином, відображенням у науковій думці діалектики розвитку

самого буття (об'єктивної діалектики).



Кожна спеціальна наука вивчає форми руху і закономірності різних галузей дійсності. Діалектика — особлива наука;

вона вивчає найбільш загальні закономірності всякого руху, зміни і розвитку. Загальність законів діалектики полягає в тому,

що вони діють у природі і суспільстві, їм підпорядковане і само мислення.



Маркс і Енгельс розглядали діалектику не тільки як наукову теорію, але і як метод пізнання і як

керівництво до дії. Знання загальних законів розвитку дає можливість розібратися в минулому, правильно розуміти

процеси, що відбуваються, і передбачати майбутнє. Тому воно являє собою спосіб підходу до дослідження і до практичної

дії, яка грунтується на його результатах.



На протязі всієї своєї історії діалектиці доводилось і тепер доводиться вести боротьбу з ворожим їй способом мислення і

поглядом на світ — з метафізикою.



Слово «метафізика» означає в марксистській філософській літературі не те, що в домарксистській і в сучасній буржуазній

філософській літературі. В домарксистській літературі це грецьке слово, точніше вислів («та мета та фюсіка» —

«те, що йде після фізики, науки про природу»), означало особливу частину філософії. Це частина, в якій філософи намагались

і все ще намагаються чисто умоглядно збагнути нібито незмінну, вічну сутність речей.



Критикуючи ненаукові, штучні системи метафізики, Маркс і Енгельс називали словом «метафізика» не частину філософії і не

умоглядне пізнання, а метод дослідження і мислення, застосовуваний творцями цих систем і протилежний діалектичному методові.

Тепер, у марксистській філософії термін «метафізика» вживається майже виключно в цьому значенні.



Корінний порок метафізики — це односторонній, обмежений, негнучкий погляд на світ; це схильність роздувати і абсолютизувати

окремі сторони явищ і випускати з уваги інші, не менш важливі. Так, наприклад, метафізик бачить відносну сталість,

визначеність речі, але не помічає її зміни і розвитку. Він звертає увагу на те, що виділяє дане явище з сукупності інших

явищ, але він неспроможний розглядіти його різноманітних відношень і глибоких зв'язків з іншими речами і явищами.

Він визнає тільки остаточні відповіді на всі питання, які стоять перед наукою, не розуміючи того, що сама дійсність

розвивається і що будь-яке наукове положення має значення тільки в певних межах.



Метафізичний метод більш-менщ придатний у домашньому вжитку і на нижчих ступенях розвитку науки, але він неминуче зазнає

краху, коли з його допомогою намагаються пояснити складні процеси розвитку. Природознавство і суспільно-політичне життя

на кожному кроці виявляють недостатність метафізики і необхідність заміни її діалектикою.



Проте метафізика досі не зжита ні в філософії, ні в спеціальних науках.



Чим же пояснити живучість метафізики? Був час, коли наукове мислення було в основному не діалектичним, а метафізичним.

Метафізичний спосіб мислення як метод науки остаточно склався і набув поширення в 17—18 століттях, у період становлення

науки нового часу. Тоді природознавство займалось переважно збиранням відомостей про природу, описуванням різних речей та

явищ, поділом природи та її явищ на певні класи. Проте, щоб описати ту чи іншу річ, треба було виділити цю річ з сукупності

інших речей і розглянути її окремо. Внаслідок такого підходу склалася звичка розглядати предмети і явища в їх відособленості,

поза їх загальним зв'язком. А це не давало можливості побачити розвиток речей, походження одних речей з інших, відмінних

від них. Так виник метафізичний метод мислення, який розглядав речі у відриві одна від одної, поза розвитком. Метафізика

довгий час панувала в свідомості людей, стала традицією наукового мислення.



В наш час застосування метафізичного методу нічим не виправдане. Метафізика являє собою відсталий метод, відсталий

світогляд, які відіграють різко негативну роль і в науковому пізнанні, і в суспільно-політичному житті, бо легко ведуть

до великих помилок і прорахунків.



Друга причина живучості метафізики — це вороже ставлення до матеріалістичної діалектики, яке вже давно склалось

у ідеологів буржуазії.



«В своєму раціональному вигляді,— писав К. Маркс,— діалектика викликає у буржуазії та її доктринерів-ідеологів лише злобу

і жах, тому що в позитивне розуміння існуючого вона включає в той же час розуміння його заперечення, його неминучої

загибелі, кожну здійснену форму вона розглядає в русі, а значить також ї з її минущого боку, вона ні перед чим не схиляється

і самою суттю своєю критична і революційна» 1.



Не доводиться дивуватися з того, що під впливом політичного та ідеологічного тиску реакційних сил багато вчених і

філософів у капіталістичних країнах досі бояться діалектики, не знають і не вивчають її, ставляться до неї з упередженням

і... йдуть на поводі у метафізики.



Марксистська матеріалістична діалектика дає надійну зброю для боротьби проти метафізики, для наукового розгляду всіх

явищ дійсності, що розвивається.







1. Загальний зв'язок явищ






Світ, що оточує людину, являє собою картину величезної різноманітності явищ. Як показують найпростіші спостереження, ці

явища перебувають у певних, більш-менш сталих зв'язках між собою. У світі виявляється певна постійність, регулярність. Так,

день іде після ночі, а після зими настає весна; з жолудя виростає обов'язково дуб, а не береза або сосна; лялечка

перетворюється в метелика, але ніколи не стає знову гусеницею.

Люди ще в сивій давнині почали переконуватися в тому, що речі і явища навколишнього світу зумовлюють одне одного, що між ними існує незалежний від свідомості і волі людини природний необхідний зв'язок.



Правда, розуміти цей зв'язок довгий час заважали суєвір'я і релігійні уявлення, за якими природні явища можуть викликатися

надприродними силами, богами, здатними порушити природний зв'язок речей. Проте наука і матеріалістична філософія доводили,

що нема і не може бути чудес, надприродних подій, що в світі існує тільки природний зв'язок речей і явищ. Поступово ця

істина глибоко проникла в свідомість людей.



У процесі розвитку наукового і філософського пізнання світу було відкрито багато видів і проявів загального зв'язку явищ

і створено поняття (категорії), що їх виражають, наприклад такі, як причинність, взаємодія, необхідність, закон, випадковість,

сутність І явище, можливість і дійсність, форма і зміст. У цьому параграфі розглядаються головним чином категорії,

безпосередньо зв'язані з розумінням необхідного характеру загального зв'язку і зумовленості явищ, тобто з принципом

детермінізму, який є наріжним каменем всякого справді наукового пояснення світу.



Причинно-наслідковий зв'язок



Найбільш знайомою кожній людині формою зв'язку, яка завжди і скрізь зустрічається, є причинно-наслідковий

(або «каузальний» — від латинського слова «кауза» — причина) зв'язок.



Звичайно причиною якого-небудь явища називається те, що викликало його існування. Викликане ж явище називається дією

або наслідком. Наприклад, вітер — причина руху парусної яхти.



Між причиною і дією існує певна послідовність у часі: спочатку виникає причина, а за нею настає дія. Проте далеко не

всяке «після» означає «внаслідок». Наприклад, день завжди йде за ніччю, а ніч — за днем, але ні день не є причиною ночі,

ні ніч — причиною дня. Причиною заміни ночі днем, а дня — ніччю є, як відомо, обертання Землі навколо своєї осі, в

результаті чого по черзі освітлюється то один, то другий бік земної кулі.



Дія неодмінно зв'язана з причиною. Якщо є причина, то обов'язково настане і дія, звичайно, коли їй ніщо не перешкодить.

Якщо натиснути на курок зарядженої рушниці, то обов'язково має бути постріл. Але ми знаємо, що іноді пострілу все-таки

не буває. Чи означає це, що причинний зв'язок у даному випадку втратив свій обов'язковий характер? Ні, це означає тільки,

що якась інша причина перешкодила пострілові. Такою перешкодою могло бути те, що пружина курка ослабла, або порох став

вогким, або капсуль пошкоджений і т. д. Дослідивши всі обставини, ми можемо виявити причину, чому не було очікуваного явища.

Отже, порушення причинного зв'язку насправді тут тільки позірне.



Для того щоб причина викликала дію, завжди потрібні певні умови. Умови — це такі явища, які необхідні для того,

щоб настала дана подія, але все ж самі по собі її не викликають. Так, наприклад, щоб літак міг піднятися в повітря,

потрібен ряд умов: наявність злітної площадки, відсутність туману та інших перешкод. Але цих умов самих по собі, звичайно,

недосить для того, щоб літак злетів. Для цього потрібна робота його двигунів як безпосередня причина.



Нерідко, особливо у складних випадках, причину легко змішати з приводом. Це змішування буває в результаті

поверхового погляду на речі, невміння розкрити справжні, глибоко закладені причини явищ. Привід сам по собі не може

породити дане явище, але він відіграє роль поштовху для того, щоб проявились справжні причини. Так, наприклад, приводом до

першої світової війни стало вбивство австрійського ерцгерцога Франца-Фердінанда в Сараєво. Проте відомо, що причиною її

було не це вбивство, а загострення суперництва імперіалістичних держав.



Проти ідеалістичного розуміння причинності



У практичному житті, в політиці, щоб правильно розібратися в подіях, щоб відокремити істотне від неістотного, дуже

важливо уміти відрізняти справжні причини від умов і приводів. Причинний зв'язок має загальний характер,

поширюється'на всі явища природи і суспільства, прості і складні, вивчені наукою і не вивчені. Немає і не може бути

безпричинних явищ. Кожне явище неодмінно має свою причину.



З'ясування причинних зв'язків — першорядне завдання науки. Щоб пояснити яке-небудь явище, треба знайти його причину.

Досліджуючи і пізнаючи світ, наука просувається в глиб явищ: від поверхні подій до їх найближчих, безпосередніх причин,

а від них — до причин більш віддалених, загальних, але разом з тим і більш істотних. Незнання справжньої причини явища

не тільки позбавляє людину можливості свідомо викликати те чи інше явище або запобігати йому, але й сприяє виникненню

ненаукових, фантастичних уявлень, забобонів, містичних, релігійних тлумачень природи.



Ось чому навколо проблеми причинності давно точиться гостра боротьба між матеріалізмом і ідеалізмом. Філософи-ідеалісти

часто або взагалі заперечували об'єктивний характер причинного зв'язку, або вбачали його джерело не в природі, а в

якому-небудь духовному началі.



На думку англійського філософа 18 століття Д. Юма, досвід не показує нам необхідного зв'язку явищ. Тому ми маємо право

говорити тільки про те, що одно явище відбувається, після другого, але нібито не маємо права твердити, що одно явище

викликає друге.

І. Кант розумів, що без визнання обов'язкового характеру причинного зв'язку не може бути науки. Але, так само як і Юм,

він вважав, що в спостережуваних нами явищах цього зв'язку немає. Джерело причинності і необхідності Кант вбачав у нашій

свідомості, завдяки особливій будові якої ми нібито вносимо причинний зв'язок у сприймані нами явища.



Багато сучасних Ідеалістів запевняє, що у природі немає ні причини, ні наслідку, що, як писав Л. Вітгенштейн,

«віра у причинний зв'язок є передсуд» 2.



Такі безглузді погляди ідеалістів рішуче спростовуються всією історією науки. Адже існування природознавства і суспільних

наук зв'язане насамперед з відкриттям і вивченням причин явищ, які відбуваються в світі. А найпереконливіше об'єктивність

причинного зв'язку доводиться практичною, виробничою діяльністю людини. Відкриваючи причинні залежності у природі, а потім

практично користуючись знанням цих залежностей, люди викликають потрібні їм наслідки, добиваються бажаних результатів.

«Завдяки цьому,— писав Енгельс,— завдяки діяльності людини і обґрунтовується уявлення про причинність,

уявлення про те, що один рух є причина другого» 3.



Ідеалізм і релігія борються проти матеріалістичного вчення про причинність і з допомогою вчення про доцільність, або так

званої телеології (від грецького слова «телос» — мета). Причинному поясненню, яке відповідає на питання, чому

виникло те чи інше явище природи, телеологія протиставить домисли про тe, навіщо, заради якої мети воно виникло. За

телеологічним поглядом існування, будова і розвиток речі визначаються тією метою, або «кінцевою причиною», для якої ця річ

призначена. Телеологія — вчення, надзвичайно зручне для релігії та ідеалістичної філософії, бо неминуче веде до висновку

про існування найвищого розуму (бога), який здійснює свої цілі у природі.



Щоб довести свої погляди, прихильники телеології звичайно посилаються на факти доцільної будови організмів у природі

(наприклад, захисна окраска у тварин). Марксистська діалектика не заперечує доцільності в анатомічній будові і діяльності

живих організмів. Але вона твердить, що в основі цієї доцільності лежать об'єктивні причини. Механізм, з допомогою якого

вони діють, розкрила теорія Дарвіна. Зміни в світі тварин І рослин виникають на основі взаємодіяння їх із зміненими умовами

життя. Якщо ці зміни є корисними для організму, тобто допомагають йому пристосуватися до середовища і вижити, то вони

зберігаються в результаті природного добору, закріпляються спадковістю, передаються з покоління в покоління, утворюючи

ту доцільну, будову організмів, ту пристосованість до середовища, яка так часто вражає уяву людей.



Про взаємодію



Незважаючи на величезне теоретичне і практичне значення причинного зв'язку явищ, він не вичерпує всієї різноманітності

відношень об'єктивного світу. Ленін писав, що «каузальність... є лише мала частинка всесвітнього зв'язку...» 4,

що «людське поняття причини і наслідку завжди трохи спрощує об'єктивний зв'язок явищ природи, лише приблизно відображаючи

його, штучно ізолюючи ті чи інші сторони одного єдиного світового процесу» 5.



Це означає, що взаємозв'язок явищ у природі і в суспільстві багатший і складніший, ніж той, який виражається відношенням

причини до наслідку. Зокрема, причина і наслідок підпорядковані ширшому відношенню взаємодії.



Природа являє собою єдине ціле, всі частини якого так чи інакше зв'язані між собою. В цьому універсальному взаємозв'язку

кожне явище, становлячи наслідок якої-небудь причини, само виступає в іншому зв'язку як причина, що породжує нові наслідки.

Так, випаровування води в морях і річках, що відбувається під діянням сонячного проміння, приводить до утворення хмар;

вони в свою чергу стають джерелом дощів, що зволожують грунт і живлять струмки й річки.



Взаємодія проявляється і в тому, що причина і наслідок справляють вплив одне на одного в рамках одного процесу і в цьому

розумінні міняються місцями: причина стає наслідком і навпаки. Прикладом взаємодії такого роду може бути безперервна

термоядерна реакція, яка відбувається на Сонці і при якій процес перетворення атомів водню в атоми гелію створює високу

температуру (порядку мільйонів градусів), що в свою чергу неодмінно викликає синтез атомів гелію з атомів водню.



З взаємодією ми часто зустрічаємось і при вивченні суспільного життя. Так, наприклад, зростання попиту населення на

які-небудь товари викликає зростання виробництва цих товарів. Зростання виробництва в свою чергу породжує зростання попиту.

Причина і наслідок тут міняються місцями. Попит діє на виробництво, виробництво діє на попит.



Отже, причину і наслідок треба розуміти не метафізично, як застиглі, розірвані, абсолютні протилежності, а діалектично, як

взаємозв'язані, «текучі» поняття, що переходять одно в одне.



Проте недосить розкрити взаємодіяння різних факторів або різних явищ між собою. Треба ще з'ясувати, що є визначальною

стороною в цьому взаємодіянні. Тільки тоді, коли ми розкриваємо її, ми можемо правильно зрозуміти джерела розвитку процесу,

оцінити сили, які беруть у ньому участь, і уявити собі основну лінію, напрям розвитку.



І в наведеному вище прикладі, щоб дати правильну картину взаємодії зростання попиту на товари і зростання виробництва цих

товарів, слід підкреслити, що визначальною стороною цієї взаємодії є зростання виробництва.



Необхідність і закон



Визнаючи обов'язковий характер причинної зумовленості всіх явищ, ми тим самим визнаємо, що в світі панує необхідність.

Необхідним називають таке виникнення і розвиток явищ, що випливає з найбільш істотних відношень, які лежать в основі даного

процесу. Необхідний розвиток — це розвиток, який за даних умов не може не відбуватися. Так, наприклад, в історії органічного

світу менш пристосовані організми неминуче заміняються більш пристосованими.



Необхідність у природі і суспільстві найбільш повно розкривається в законах. Визнання необхідності у виникненні і розвитку

явищ веде за собою визнання того, що ці явища підпорядковані певним закономірностям, які існують незалежно від волі й

бажання людей.



Всякий закон є прояв необхідності, якій підпорядковуються явища. Наприклад, будь-яке тіло, підняте над поверхнею Землі,

неодмінно впаде, якщо його не підтримує ніяка протилежно спрямована сила. Тут проявляється діяння закону всесвітнього

тяжіння.



Що ж таке закон? Закон — це глибокий, істотний, сталий, повторний зв'язок або залежність між явищами або різними сторонами

одного й того самого явища. Так, закон Архімеда встановлює сталий зв'язок між вагою рідини або газу, витиснених зануреним

у них тілом, і величиною «підйомної сили», яка діє на дане тіло з боку рідини або газу. Закони можуть бути менш загальними,

такими, що діють в обмеженій сфері (наприклад, закон Ома), і більш загальними, такими, що охоплюють дуже широкі сфери

(наприклад, закон збереження енергії). Деякі закони встановлюють точну кількісну залежність між явищами і можуть бути

виражені математично (наприклад, закони механіки). Інші закони не піддаються точному математичному формулюванню

(наприклад, закон природного добору). Але і ті і другі закони виражають об'єктивний, необхідний зв'язок явищ.



Пізнання законів об'єктивної дійсності допомагає глибше зрозуміти причини подій, що відбуваються, і тому становить

надійну основу цілеспрямованої діяльності людини.



Проте ніякий закон не може охопити явище в усій його повноті. Він виражає тільки найбільш істотне в явищі.



Щоб відкрити закон, якому підпорядковуються ті чи інші явища, треба абстрагуватися від побічних супровідних обставин і

виділити в чистому вигляді істотний, вирішальний зв'язок явищ. Наука здійснює це як з допомогою спеціально поставлених

експериментів, так і шляхом логічного виділення, абстрагування істотних сторін явищ. Так, закон вільного падіння тіл

(закон Галілея) абстрагується від опору повітря, не бере його до уваги і встановлює, що всі тіла падають з однаковим

прискоренням. Але в умовах земної атмосфери тіло може впасти швидко, як-от камінь, або опускатися повільно, як сухий листок,

або навіть на якийсь час піднятися вгору, як це буває з насінням кульбаби та інших рослин.



В усіх цих випадках закон Галілея продовжує діяти, Проте, виходячи тільки із знання цього закону, цілком пояснити падіння

того чи іншого тіла в конкретних умовах не можна. Для такого пояснення треба знати не тільки закон, але й ті обставини, в

яких він діє.



Необхідність і випадковість



Серед різноманітних явищ природи і людського суспільства є й такі, які не випливають з необхідністю з закономірного

розвитку даної речі або даного ряду подій; вони можуть бути, а можуть і не бути, можуть статися так, але можуть статися

й інакше. Це випадкові явища.



Наприклад, град, що пошкодив посіви, є випадковим у відношенні до праці землеробів і закономірностей росту рослин.



Навколо проблеми випадковості в науці точилось немало спорів. З правильного положення про причинну зумовленість всіх

явищ у природі і людському суспільстві багато вчених та філософів робило невірний висновок про те, що в світі є тільки

необхідність, а випадкових явищ немає. Випадковість, з їх точки зору,— це суб'єктивне поняття, з допомогою якого ми

означаємо те, причини чого ми не знаємо.



Такий погляд глибоко помилковий, бо тут ототожнюються два різні поняття: необхідність і причинність. Вірно, що в сзіті

немає безпричинних явищ; вірно, що і випадкові явища причинно зумовлені. Але від цього випадкові явища не стають

необхідними. Візьмемо такий приклад. Поїзд зійшов з рейок і зазнав аварії. Ми можемо узнати причину аварії, наприклад

погане кріплення рейок до шпал, якого не помітив обхідник; проте аварія є випадковістю, а не необхідністю. Чому? Тому що

вона була викликана обставинами, які не випливають з закономірностей руху поїздів по залізницях, оскільки технічно цілком

можливо створити умови, за яких аварій не буде.



Заперечення об'єктивної випадковості веде до висновків, шкідливих і з наукової і з практичної точки зору.



Визнаючи все однаково необхідним, людина виявляється неспроможною відокремити істотне від неістотного, необхідне

від випадкового. Як говорив Енгельс, сама необхідність зводиться при такому погляді на рівень випадковості.



Щоб правильно розуміти необхідність і випадковість, треба бачити не тільки відмінності, але і зв'язок між ними. Цього

зв'язку зовсім не розуміє метафізика, для якої необхідність і випадковість — це протилежності, що не мають між собою

нічого спільного. На противагу метафізиці матеріалістична діалектика довела, що неправильно абсолютно протиставити

випадковість необхідності, розглядати випадковість ізольовано від необхідності, як роблять метафізично мислячі люди.

Ніякої абсолютної випадковості немає. Є тільки випадковість у відношенні до чого-небудь.



Невірно думати, ніби явища можуть бути або тільки необхідними, або тільки випадковими. Будь-яка випадковість має в собі

момент необхідності, так само як необхідність прокладає собі шлях через безліч випадковостей. Діалектика необхідності

і випадковості полягає в тому, що випадковість виступає як форма прояву необхідності і як її доповнення. Отже, випадковості

мають місце і всередині необхідного процесу.



Наведемо приклад. Коли починається зима, в північних широтах настає холод, випадає сніг. Це необхідність. Але якого саме

дня температура опуститься нижче нуля І випаде сніг, який буде холод, скільки випаде снігу і т. д.— все це є випадковим.

Разом з тим у цих випадковостях проявляється необхідність, бо і холод і сніг — обов'язкові ознаки нашої зими.



У наведеному вище прикладі з поїздом, що зійшов з рейок, аварія була випадковістю. Проте, коли на залізниці організація

погана, дисципліна слаба, кваліфікація працівників низька, то аварії з рідкої випадковості стають необхідним результатом

незадовільної роботи залізниці. Звичайно, і в цьому випадку конкретні обставини тієї чи іншої аварії, а також місце її і

час, коли вона сталася, залишаються більш-менш випадковими.



Випадковості, далі, впливають на хід розвитку необхідного процесу, вони можуть прискорювати або уповільнювати його.

Дуже часто випадковості в ході розвитку настільки включаються в необхідний процес, що самі перетворюються в необхідність.

Так, за теорією ДарвІна, непомітні випадкові зміни організмів, корисні для них, закріпляються спадковістю, посилюються в

ході еволюції і приводять до зміни виду. Таким чином, випадкові відмінності стають необхідними ознаками нового виду.



Сказане свідчить про те, що необхідність і випадковість не відділені одна від одної неперехідним ровом, вони взаємодіють,

переходять одна в одну в процесі розвитку.



Із зв'язку випадковості і необхідності випливає, що і випадкові явища також підпорядковані певним закономірностям, які

можна вивчити і пізнати.



Так, наприклад, статистика встановила, що в США середня тривалість життя білих вища, ніж негрів. Ця закономірність не

означає, що кожний білий живе довше за кожного негра. Деякі білі вмирають молодими, а деякі негри доживають до глибокої

старості. Але в середньому, в масі, зазначена закономірність діє, і в ній знаходять свій вираз тяжке становище негрів

у США, расова дискримінація, гірші умови життя, нижча заробітна плата і т. д.



Закономірності, яким підпорядковані випадкові явища, узагальнені в ряді наукових теорій, зокрема в математичній теорії

імовірності.



Детермінізм i сучасна наука



Визнання об'єктивного характеру загального зв'язку, причинної зумовленості явищ, панування необхідності і закономірності

у природі і суспільстві становить принцип детермінізму, на позиціях якого завжди стояли матеріалісти.



Детермінізм є основним принципом усякого справді наукового мислення, оскільки, лише знаючи причини відповідних явищ,

можна науково пояснити їх походження, тільки знаючи закон, який управляє явищами, можна передбачити їх дальший розвиток.

Проте розуміння цього принципу не залишалось незмінним у ході розвитку науки. У природознавстві 18—19 століть, яке

обмежувалось дослідженням «макросвіту», тобто відносно великих тіл та їх частин, і спиралося головним чином на механіку

Ньютона, панував механічний детермінізм. Його відмітною особливістю, а разом з тим і хибою було те, що він зводив

усяку причину до механічної. Прикладом механічного причинного зв'язку може бути рух більярдної кулі в результаті удару києм.

Кількість руху, набута кулею, дорівнює кількості руху, наданій їй києм. Для механічного детермінізму є характерною думка,

що в дії не може бути нічого іншого, крім того, що є в її причині. Звідси випливає, що, коли ми знаємо стан

тіла або системи тіл у певний момент часу, ми можемо, спираючись на закони класичної механіки (тобто механіки Ньютона),

однозначно передобчислити стан цієї системи для будь-якого іншого моменту часу.



Погляд цей виправдував себе і підтверджувався на практиці при вивченні руху і механічного взаємодіяння небесних тіл,

а також земних тіл та їх частин у макросвіті. На основі методу механічного детермінізму будувалось передобчислення

видимих положень Сонця і планет, а також розрахунки машин та інженерних конструкцій.



Проте спроби застосувати принцип механічного детермінізму до вивчення складніших явищ зазнали невдачі. Біологічні явища,

фізіологічні і психічні процеси, суспільна діяльність людей виявились недоступними для пояснення засобами самого тільки

механічного детермінізму. Замість простого механічного руху наука мала тут перед собою складний розвиток. Замість рівності

між дією і причиною, в дії виявлялось щось нове, чого не було у причині.



Отже, довелося визнати, що крім механічного типу причинності існують інші типи причинних відношень.



Другою надзвичайно важливою хибою механічного детермінізму було те, що він не визнавав об'єктивності випадкових явищ.

Саме прихильники такого детермінізму ототожнювали випадковість з безпричинністю і заперечували її.



Недостатність механічного детермінізму стала особливо очевидною, коли успіхи науки і техніки відкрили доступ до пізнання

мікросвіту і властивостей так званих елементарних частинок, тобто найдрібніших і найпростіших частинок, які знає сучасна

наука (електрон, позитрон, мезон і т. д.).



У макросвіті стан рухомого 'тіла характеризується його положенням у просторі (координатами) і швидкістю в даний момент.

Значення цих величин можна цілком точно' обчислити, а знаючи їх, ми можемо на основі законів класичної механіки цілком

однозначно передобчислити їх значення для будь-якого майбутнього моменту часу.



У мікросвіті внаслідок особливої природи його явищ рух частинки характеризується далеко складніше. Це знаходить свій

вираз, зокрема, в тому, що в кожний даний момент можна як завгодно точно визначити або положення, або

швидкість мікрочастинки. У мікросвіті закони класичної механіки виявляються недостатніми. Ми не можемо передобчислити точне

значення координати і швидкості мікрочастинки, але, знаючи закони квантової механіки (тобто механіки, що вивчає рух у

мікросвіті), ми можемо для кожного майбутнього моменту часу передобчислити імовірність того чи іншого значення цих

величин.



У мікросвіті випадковість відіграє надзвичайно важливу роль, і квантова механіка бере до уваги і враховує як необхідність,

так і випадковість у процесах, що відбуваються в мікросвіті.



Відкриття в галузі мікросвіту і створення квантової механіки були самі по собі видатним успіхом науки і діалектичного

розуміння світу. Було доведено, що властивості і відношення матеріальних тіл та їх частинок не такі однорідні й одноманітні,

як вважала стара фізика, що матерія невичерпна у своїй різноманітності.



Проте з відкриттів фізики були зроблені й інші, ідеалістичні висновки. їх захищають не тільки фїлоссфи-ідеалісти, але й

деякі визначні вчені в капіталістичних країнах, перебуваючи під впливом церкви та ідеалізму.



В сучасній фізиці і філософії природознавства підвела голову течія «індетермінізму», представники якої відкидають самий

принцип об'єктивного необхідного зв'язку. Помилково вважаючи, ніби детермінізм можливий тільки в його старій, механічній

формі, яка не бере до уваги випадковість, і посилаючись на доведену наукою недостатність цього механічного детермінізму,

вони роблять висновок про неспроможність всякого детермінізму взагалі. Тим самим вони вільно чи невільно відкривають двері

для проникнення в науку забобонів і віри в чудеса. Деякі вчені й філософи в капіталістичних країнах дійшли навіть до

визнання «свобідної волі» у електрона. З їх точки зору, самий розвиток науки створив можливість примирення і сумісності

науки з ідеалізмом та релігією.



Насправді сучасна фізика не спростувала детермінізм, а виявила, що в мікросвіті він проявляється особливим чином. Те,

що неможливо одночасно визначити точне значення координати і швидкості мікрочастинки, доводить не «свободу волі» електрона,

а виявляє надзвичайну складність і своєрідність явищ мікросвіту. Вивчення закономірностей цих явищ становить головний зміст

квантової механіки, що нею успішно користуються як учені, так і інженери в своїх розрахунках. А це свідчить про те, що і тут

ми маємо справу з властивим усім явищам дійсності об'єктивним необхідним зв'язком і зумовленістю явищ.







2. Кількісні і якісні зміни в природі і суспільстві






При вивченні різноманітних явищ дійсності перше завдання полягає в тому, щоб відрізнити досліджуване явище від усіх

інших.

Якісна і кількісна визначеність речей



Сукупність істотних рис або ознак, які роблять дане явище тим, чим воно є, і якими воно відрізняється від інших явищ,

називається якістю речі або явища. Філософське поняття якості відрізняється від уявлення про якість у повсякденному

житті. Повсякденне уявлення про якість зв'язане з оцінкою явища. В цьому розумінні говорять про хорошу або погану

якість, наприклад їжі, промислового виробу або художнього твору.' Філософське поняття якості не містить у соб1! оцінки

явища. Це тільки поняття про невід'ємні відмітні ознаки, про внутрішню будову явища, які становлять його визначеність

і без яких воно перестає бути самим собою.



Так, наприклад, ліс передбачає наявність густої зарослі дерев. Проте коли на якійсь його ділянці вирубати дерева, то

перед нами буде вже не ліс, а вирубка або просіка. Втративши свою якість, річ змінюється, стає іншого річчю, що має іншу

якісну визначеність.



У практичному житті дуже важливо буває встановити якісну відмінність між речами, бо це дає можливість правильно їх

використати. Так, наприклад, алюміній, мідь і уран — це метали, що якісно відрізняються один від одного і тому мають різне

застосування в техніці: алюміній застосовується в літакобудуванні, мідь іде на виробництво електропроводів, уран

використовується для одержання атомної енергії.



Велике значення має поняття якості для розуміння явищ суспільного життя. Наприклад, існує якісна відмінність

соціалістичного суспільства від рабовласницького, феодального і капіталістичного. Щоб встановити що відмінність, треба

розкрити найбільш істотні, характерні для соціалізму суспільні відносини, його економічну- структуру, якими він

відрізняється від інших суспільних систем.



Слід мати на увазі, що якостей, які існували б самі по собі, звичайно, немає. Є тільки речі або явища, яким властива та

чи інша якість.



Але всередині речей або їх сукупностей, що мають певну якісну визначеність, можуть бути і свої більш-менш значні якісні

відмінності. Так, наприклад, у тваринному світі хребетні якісно відрізняються від членистоногих. Але і всередині загального

підтипу хребетних є якісні відмінності між ссавцями, птахами, рибами, плазунами і амфібіями. У свою чергу і серед ссавців

також існують якісні відмінності.



Виділення і з'ясування рис і особливостей явища, які становлять його якість, — це тільки початок пізнання. Крім якості

кожна річ має ще й кількісну сторону, характеризується особливими кількісними показниками, при яких існує її

якість.



Кількісна визначеність речі може стосуватися її зовнішніх ознак, наприклад річ може бути великою або маленькою. Але

кількісна визначеність може характеризувати і внутрішню природу'речі. Так, кожний метал має свою теплопровідність, свій

коефіцієнт розширення при'нагріванні; кожна рідина — свою теплоємність, свою точку кипіння і перетворення у тверде тіло;

кожний газ — свою температуру скраплення і т. д.



У техніці кількісні характеристики якісно відмінних матеріалів і процесів мають дуже важливе значення. Без них в сучасному

виробництві не можна зробити буквально ні кроку.



Помітні успіхи науки про природу почались тільки тоді, коли до якісної характеристики явищ долучилась кількісна.

Спостереження над зоряним небом, над видимими рухами світил провадились дуже давно. Але астрономія як наука склалась тільки

з першими вимірами видимих положень світил на небозводі, їх взаємних кутових відстаней і т. д. І в інших галузях науки

прогрес наукового пізнання був зв'язаний з виготовленням вимірювальних та обчислювальних приладів, з розвитком методів

вимірювання і т. д.



Тому недивно, що творці науки нового часу, наприклад Галілей, вбачали завдання природознавства саме у визначенні кількісних

відношень і властивостей явищ.



Проте вчені того часу впадали у крайність: вони прагнули звести всі «якості» до відповідних їм «кількостей» і за

кількісними відмінностями явищ переставали бачити їх корінні, якісні відмінності.



Чисто кількісний підхід до явищ природи приводив до характерного для науки 17—18 століть механіцизму, тобто до переконання,

що математика і механіка дають принципи, достатні для пізнання всього світу, що будь-яке явище можна зрозуміти, коли

пояснити його з допомогою законів механіки. Так, наприклад, за вченням французького філософа 17 століття Декарта, тварини

— це просто складні машини, всю діяльність яких цілком можна пояснити з допомогою механічних причин. А французький

матеріаліст 18 століття Ламетрі у своєму творі «Людина — машина» твердив навіть, що не тільки тварини, але й людина —

це теж не більше як машина.



Для свого часу механістичне розуміння природи було прогресивним, бо воно вимагало строго наукового підходу до всіх явищ

природи і відкидало ідеалістичні й теологічні «пояснення». Проте скоро виявилось, що самого тільки кількісного .

( підходу недосить, що для пізнання предметів і явищ треба розкрити їх своєрідність, їх специфічні, відмітні риси.

Навколишній світ повний якісної різноманітності, і зрозуміти й пояснити його можна, тільки враховуючи як кількісну, так і

якісну сторони всіх явищ і процесів. Отже, завдання полягає не в тому, щоб просто звести якість явища до його кількості,

а в тому, щоб зрозуміти, яка залежність між кількісною визначеністю явища і його якісною визначеністю.



Розвиток науки показав, що існують такі кількісні відношення, які є спільними для багатьох якісно відмінних предметів

і процесів. Так, наприклад, математичні формули теорії коливань можна застосувати до явищ різної фізичної природи —

до коливань механічних, електромагнітних, теплових і т. д. Це можливо тому, що всім цим явищам об'єктивно властиві деякі

спільні риси, спільні закономірності, які піддаються кількісному вираженню.



На сучасному етапі розвитку науки математика, що має справу з кількісними відношеннями, дедалі ширше застосовується в

науковому .дослідженні якісно відмінних галузей дійсності і в техніці. Це, безперечно, прогресивне явище.



Проте сама можливість застосування тих чи інших кількісних відношень до якісно відмінних процесів передбачає конкретне

вивчення кожного з цих процесів в усій його якісній своєрідності.



Перехід кількісних змін в якісні



Одностороннє вип'ячування кількісної або якісної сторони - ознака метафізичного підходу. Метафізика не бачить внутрішнього

необхідного зв'язку між кількістю і якістю. Навпаки, важливим здобутком діалектичної думки було встановлення того факту, що

кількістю і якістю. Навпаки, важливим здобутком діалектичної думки було встановлення того факту, що кількісні і якісні

визначеності речей не є цілком зовнішніми і байдужими одна до одної протилежностями, але перебувають у глибокому

діалектичному зв'язку. Цей зв'язок у найбільш загальному вигляді полягає в тому, що кількісні зміни речі закономірно

ведуть за собою зміну її якості.



Прикладами таких переходів кількісних змін в якісні ми оточені з усіх боків.



Так, зміна довжини звучащої струни викликає якісну зміну тону.



Зміна довжини електромагнітних хвиль супроводиться різко вираженими якісними відмінностями радіохвиль, інфрачервоного

випромінювання, спектра видимого випромінювання, ультрафіолетових хвиль, рентгенівських променів і, нарешті, так званих

гамма-променів.



Безліч якісних змін,, викликаних кількісними змінами, ми спостерігаємо в хімії. Прикладом можуть бути синтетичні речовини

(каучук, пластмаси, синтетичні волокна), які відіграють таку велику роль у промисловості і в побуті. їх молекули, що

відзначаються своєю величиною, утворені сполученням багатьох дрібних однакових молекул того ж складу. Таке сполучення

дрібних молекул (мономерів) у великі (полімери) веде до якісних змін: полімери відзначаються багатьма чудовими

властивостями, яких не мають мономери.



Кількісні зміни відбуваються більш-менш поступово і часто мають малопомітний характер. Вони спочатку істотно не змінюють

якісної визначеності речі, але далі нагромаджуються і кінець кінцем приводять, до корінної, якісної зміни речі. Як кажуть,

«кількість переходить в якість».



Так, сталь при нагріванні зберігає свій твердий стан. Але коли температура її досягає критичної точки, метал перестає бути

твердим тілом і переходить в рідкий стан.



Надзвичайно важливе значення діалектичний перехід кількості в якість має для розуміння процесу розвитку, бо він пояснює

виникнення нової якості, без якої нема розвитку.



Так, наприклад, на перших ступенях розвитку суспільства люди вели натуральне господарство, коли кожна община сама

виробляла все необхідне для свого існування. Згодом, із зростанням виробництва, виникає обмін товарів. Обмін частішає,

кількісно розростається, і це приводить кінець кінцем до дуже істотних якісних змін в економічному житті суспільства.

На зміну натуральному господарству приходить господарство товарне, коли люди виробляють речі не для власного споживання,

а для обміну і шляхом обміну одержують потрібні їм речі.



Якщо в результаті кількісних змін виникає нова якість, то їй буде властива вже нова кількісна визначеність. Це

«перехід якості в кількість». Так, застосування якісно нової конструкції машини дає вищу продуктивність праці. Соціалістичне

народне господарство, якісно відмінне від капіталістичного, розвивається вищими темпами.



Перехід кількісних змін в корінні, якісні зміни і навпаки є загальний діалектичний закон розвитку. Він проявляється

в усіх процесах природи, суспільства і мислення — всюди, де відбувається заміна старого новим.



Що таке стрибок



Перехід речі в результаті нагромадження кількісних змін з одного якісного стану в інший, новий — це стрибок у розвитку. Стрибок являє собою

перерив поступовості кількісних змін речі, він є переходом до нової якості, означає крутий поворот, корінну зміну в розвитку.



Наприклад, виникнення людини було стрибком, корінним переломом в розвитку органічного світу.



Стрибки, переходи від однієї якості до іншої відбуваються порівняно швидко. Проте повільність кількісних змін і швидкість якісного перелому відносні:

стрибки відбуваються швидко в порівнянні з попередніми періодами поступового нагромаджування кількісних змін. Ця швидкість змінюється

залежно від природи предмета і умов, в яких відбувається стрибок.



ДеякІ речовини відразу переходять з твердого стану в рідкий при досягненні певної критичної температури. Залізо плавиться при температурі 1539° С,

мідь — при температурі 1083° С, свинець — при 327,4° С. Для інших тіл — пластмас, смол, скла — не можна вказати точну температуру плавлення.

ри нагріванні вони спочатку розм'якшуються, потім переходять в рідкий стан. Можна сказати, що в даному разі якісний перелом, тобто стрибок,

відбувається поступово. Але і тут перехід з твердого стану в рідкий здійснюється порівняно швидко. Треба відрізняти поступові, повільні кількісні зміни,

що підготовляють зміну якості, від поступової якісної зміни, в ході якої докорінно змінюється сама структура предмета і яка все одно залишається

стрибком.



В розвитку суспільства також мають місце і кількісні, і стрибкоподібні якісні зміни. Для означення кількісних змін як у природі, так і в суспільстві ми

користуємось .поняттям еволюції. Поняття еволюції іноді вживається не тільки в значенні поступових кількісних змін, але і в ширшому розумінні

— для означення розвитку взагалі, який охоплює і кількісні, і якісні зміни. Ми часто говоримо про сучасний дарвінізм як учення про еволюцію

органічного світу, маючи при цьому на увазі, що ця еволюція включає і кількісні, і якісні зміни. Стрибкоподібні якісні зміни в суспільному житті

означаються поняттям революції. Під революцією в розвитку суспільства розуміють насамперед якісні зміни в. суспільному ладі. Але революції

відбуваються і в інших галузях суспільного життя — в техніці, виробництві, науці, культурі.



Між еволюцією і революцією є внутрішній необхідний зв'язок. Еволюційний розвиток суспільства закономірно завершується стрибкоподібними

якісними перетвореннями, революціями. Революційні зміни якості кладуть початок новому періодові еволюційних змін.



Учення матеріалістичної діалектики про перехід кількісних змін в якісні озброює для боротьби проти правих і «лівих» ворогів марксизму. Воно

спрямоване проти реформізму, який заперечує необхідність соціалістичної революції І проповідує, що перехід до соціалізму можна здійснити

шляхом реформ, шляхом поступового «вростання» капіталізму в соціалізм. З другого боку, діалектика показує цілковиту теоретичну неспроможність

всяких лівацьких течій, що ігнорують природний розвиток подій і недооцінюють значення повсякденної роботи в масах, їх підготовки до революції,

нагромадження революційних сил.



Проти метафізичного розуміння розвитку



Маркс і Енгельс створювали матеріалістичну діалектику в боротьбі проти метафізичного погляду на природу, який заперечував розвиток. Відтоді

становище змінилося. В другій половині 19 століття ідея розвитку (переважно через учення Дарвіна) набула великого поширення. Проте метафізичний

погляд не зник. Він виступив як перекручене, одностороннє розуміння самого розвитку. Боротьба діалектики проти метафізики точиться тепер

головним чином у питанні про те, як розуміти розвиток, а не в питанні — чи є розвиток.



Одна з різновидностей метафізичного розуміння розвитку полягає у твердженні, що природа розвивається тільки шляхом дрібних, поступових,

безперервних кількісних змін, еволюційним шляхом І не допускає стрибків, крутих якісних змін. «Природа не робить'стрибків»,— говорять прихильники

цього погляду. Оскільки вони не бачать у розвитку нічого, крім еволюції, їх називають «плоскими еволюціоністами». З обгрунтуванням

«плоского еволюціонізму» виступив англійський філософ і соціолог другої половини 19 століття Г. Спенсер.



Розвиток, на думку Спенсера, відбувається плавно, без найменших переривів поступовості, тільки шляхом кількісного збільшення елементів. Ступені

еволюційного процесу відрізняються між собою не якісно, а тільки кількісно.



Теорія «плоского еволюціонізму» Г. Спенсера справила великий вплив на багато позитивістських напрямів у філософії І природознавстві, вона була

засвоєна багатьма буржуазними і ревізіоністськими теоретиками і використана в боротьбі проти марксистської матеріалістичної діалектики, проти

вчення Маркса і Енгельса про пролетарську революцію.



Явна неспроможність «плоского еволюціонізму» і його суперечність із фактами привели до виникнення іншого розуміння розвитку, зовні протилежного

«плоскому еволюціонізмові», але такого ж одностороннього і метафізичного. Мова йде про так звані теорії «творчої еволюції», що стали модними в 20

столітті.



Якщо прихильники «плоского еволюціонізму» бачили в розвитку тільки кількісні зміни, то прихильники «творчої еволюції» бачать у ньому тільки якісні

зміни. Вони підкреслюють, що розвиток має «творчий» характер, що він полягає у виникненні нових форм. Але ці якісні зміни вони не ставлять у

закономірний зв'язок з попередніми кількісними змінами. Вони запевняють, що виникнення нового у процесі розвитку не можна пояснити діянням

природних причин, що єдино можливим поясненням є звернення до таємничої «творчої сили» духовного порядку, яка спрямовує розвиток і породжує

нові форми. Так нова теорія «творчої еволюції» приводить до старого-престарого бога, .що з очевидністю показує її антинауковий характер.



Метафізичному поглядові протистоїть справді науковий, діалектичний погляд на розвиток, що визнає І поступові кількісні зміни, і стрибкоподібні

якісні зміни.







3. Роздвоєння на протилежності — основне джерело розвитку






Ми бачили, що процес розвитку являє собою перехід старої якості в нову якість на певному ступені кількісних змін.

Тепер постає питання: що є рушійною силою, джерелом всякого розвитку? Відповідь на це питання — найважливіше завдання матеріалістичної діалектики. Вона дає відповідь, виходячи з суперечливого характеру всієї дійсності.



З історії діалектики



Уже в стародавні часи люди звернули увагу на те, що в безконечній різноманітності навколишнього світу виразно виділяються і відіграють

особливо важливу роль протилежні властивості, сили, тенденції. При цьому помітили, що протилежні начала не тільки співіснують поруч одне з одним,

але що вони взаємозв'язані і виникають в одному й тому самому предметі або явищі, становлять різні сторони однієї й тієї самої речі або одного й

того самого процесу.



Багато філософів стародавнього Китаю, Індії, Греції та інших країн вважало, що пояснити походження і існування речей можна, тільки зрозумівши, які

протилежності їх утворюють. В ті часи такими протилежностями вважали тепле і холодне, сухе і вологе, порожнє і повне, буття і небуття і т. д.



Ще в стародавні часи було висловлено думку про те, що рушійною силою зміни речей є зіткнення протилежних сил. Так, старогрецький філософ

Геракліт учив, що «все відбувається через боротьбу», що боротьба — джерело («батько») всього. Стародавні діалектики звернули увагу і на ту

обставину, що протилежності не являють собою чогось застиглого і незмінного: вони відносні, відрізняються одна від одної тільки в певному відношенні,

при певних обставинах переходять одна в одну. Все це були геніальні по своїй суті догадки, хоч і виражені часом у наївній формі.



У феодальному суспільстві, де церква переслідувала всі самостійні спроби вивчення природи, думка про єдність і боротьбу протилежностей заглохла.

В період становлення капіталістичного суспільства питання про протилежності знову привернуло до. себе увагу. Такі видатні мислителі, як Н.

Кузанський (15 століття) і Дж. Бруно (16 століття), вчили, що там, де звичайний розум бачить тільки непримиримі протилежності (безконечного і

конечного, кривого І прямого і т. д.), глибший розум знаходить єдність або «збіг протилежностей».



Механістичне природознавство, яке панувало у 17—18 століттях, не сприяло розробленню діалектики і, зокрема, вчення про протилежності. Проте і в

цей час проникливі мислителі, спостерігаючи події і відносини передреволюційної епохи, сповнені гострих конфліктів і сутичок, висловлювали глибокі

думки про значення протилежностей у суспільному житті, в історії. (Див., наприклад, «Племінник Рамо» Дідро або «Про походження і основи

нерівності» Руссо.)



В німецькій філософії кінця 18 — початку 19 століття думка про значення протилежностей привертає пильну увагу ряду філософів, а у Гегеля стає

одним з основних принципів його філософії. Гегель намагався змалювати процес розвитку як рух від певної єдності через розкриття протилежностей

до нової єдності, як перехід речі або явища в свою протилежність. Гегель назвав поєднання протилежних сторін в явищі «суперечністю». Проте,

будучи ідеалістом, він суперечності дійсності розглядав як суперечності в логічному розвитку абсолютної ідеї.



Основоположники марксизму, матеріалістично переробивши гегелівську діалектику, зберегли термін «суперечність», але вклали в нього інший,

матеріалістичний смисл.



Діалектична суперечність та її загальний характер



Під діалектичного суперечністю марксизм розуміє наявність у тому чи іншому явищі або процесі протилежних, взаємовиключаючих сторін, які в той же

час передбачають одна одну і в рамках даного явища існують тільки у взаємному зв'язку.



Для стародавніх діалектиків учення про протилежності та їх «збіг» було тільки догадкою, зробленою на підставі безпосереднього споглядання дійсності

і розмірковування про неї. Для марксистської діалектики це вчення — висновок з даних, нагромаджених наукою в результаті дослідження всіх галузей

дійсності.



Справді, при вивченні будь-яких явищ у природі, в суспільних відносинах або в духовному житті людей виявляються суперечності, тобто зіткнення

протилежних сторін або тенденцій.



Звичайно, поки ми розглядаємо яку-небудь річ у спокої, в статичному стані, ми бачимо в ній тільки різні властивості

й ознаки, але можемо не помітити ніякої «боротьби» протилежностей, отже, ніяких суперечностей. Але тільки-но ми спробуємо простежити за рухом,

зміною, розвитком речі, як відразу ж виявимо існування в ній протилежних сторін і процесів.



Наприклад, розглядаючи в мікроскоп препарат рослинної або тваринної клітини, ми побачимо тільки її структуру, тобто оболонку, ядро, протоплазму

і т. д. Але коли ми будемо спостерігати живу клітину, то станемо свідками протилежних процесів, що відбуваються в ній,— процесів асиміляції і

дисиміляції, росту і відмирання елементів, з яких вона складається.



Представники кожної науки зустрічаються з протилежностями і суперечностями. В математиці вони мають справу з протилежними операціями

додавання і віднімання, диференціювання і інтегрування; у механіці — з діянням і протидіянням, притяганням і відштовхуванням; у фізиці —

з позитивними і негативними електричними зарядами; у хімії — з сполученням і дисоціацією атомів; у фізіології нервової системи — із збудженням

і гальмуванням у корі головного мозку; в суспільній науці — з боротьбою класів та багатьма іншими протилежностями, отже, і суперечностями.



Людське мислення і пізнання також підпорядковане принципові діалектичної суперечливості. У процесі пізнання, наприклад, ми бачимо постійні

зіткнення протилежних поглядів, суперечності між старими теоріями і новими фактами і т. д.



Розвиток як боротьба протилежностей



Поняття суперечності набуває вирішального значення там, де характеризується процес розвитку. У природі, суспільному житті, мисленні людей

розвиток відбувається так, що в предметі виявляються протилежні, взаємовиключаючі сторони або тенденції; вони вступають в «боротьбу», яка

приводить до знищення старих і виникнення нових форм. Такий є закон розвитку. «Розвиток є «боротьба» протилежностей» 6 , -

писав В. І. Ленін.



Звичайно, це положення не можна розуміти спрощено. Як боротьба в прямому, буквальному значенні цього слова, боротьба протилежностей має

місце головним чином в людському суспільстві. Щодо органічного світу вже далеко не завжди можна говорити про боротьбу в прямому значенні.

Щождо неорганічної природи цей термін треба розуміти ще менш буквально. Тому, визначаючи розвиток як «боротьбу» протилежностей, Ленін І бере

це слово в лапки. Ці уточнення потрібні, щоб правильно розуміти боротьбу протилежностей.



Роздвоєння єдиного на протилежності і їх взаємне протидіяння, або «боротьба»,— це загальний І найбільш фундаментальний закон діалектики. Як

підкреслює Ленін, роздвоєння єдиного і пізнання суперечливих частин його — це одна з найбільш основних особливостей або рис діалектики, більше

того, це «с у т ь... діалектики» 7.



Всякий розвиток, чи то еволюція зірок, чи ріст рослини, життя людини або історія суспільства, суперечливий по своїй суті. Справді, розвиток у найбільш

загальному вигляді в тому й полягає, що річ у кожний даний момент залишається тотожною і в той же час не тотожною самій собі. Вона зберігає свою

визначеність і сталість, але в той же час змінюється, стає іншою.



«...В тому, що річ залишається тією ж самою і в той же час безперервно змінюється, що вона містить у собі протилежність між «сталістю» і «зміною»,

полягає суперечність» 8,— писав Енгельс. Річ, що розвивається, несе в собі зародок чогось іншого, має в собі власну протилежність,

якесь «заперечуюче» начало, що не дає їй залишатися нерухомою І незмінною. В ній є об'єктивна суперечність, всередині її діють протилежні тенденції,

відбувається взаємна протидія, або «боротьба», протилежних сил або сторін, яка кінець кінцем приводить до розв'язання даної суперечності, до

корінної, якісної зміни речі.



На протязі багатьох тисячоліть органічні види, що існували, скажімо, в так званий третинний період геологічної історії Землі, залишались незмінними,

зберігали сталість своїх форм. Але ця сталість була відносною. В ході взаємодіяння з мінливим середовищем в організмах відбувалось нагромадження

змін, які закріплялись спадковістю і кінець кінцем приводили до виникнення зовсім нових видів рослин І тварин. Постійна взаємодія або «боротьба»

діючих всередині кожного виду протилежних тенденцій спадковості і мінливості — така є внутрішня основа розвитку органічного світу.



Звідси випливає, що сталість речі, яка передбачає певне врівноваження або рівнодію протилежностей, може бути тільки тимчасовою і відносною.

Вічним і абсолютним є тільки рух матерії, який невпинно відкидає старі форми і породжує нові. Формулюючи це найважливіше положення діалектики,

Ленін писав: «Єдність... протилежностей умовна, тимчасова, минуща, релятивна. Боротьба взаємовиключаючих протилежностей абсолютна, як

абсолютним є розвиток, рух» 9.



Діалектичне розуміння розвитку як єдності і боротьби протилежностей протистоїть метафізичному розумінню. Як підкреслював Ленін, один з головних

пороків метафізичної концепції розвитку полягав у тому, що вона не бачила внутрішньої рушійної сили розвитку матерії, ігнорувала її саморух

і переносила джерело розвитку назовні. Такою силою, що приводить матерію в рух, але перебуває поза матерією, виявлявся кінець кінцем бог. Таким

чином, метафізична концепція не тільки висувала одностороннє, отже, перекручене розуміння розвитку, але й вела до фідеїстичних висновків, тобто

до визнання божественного начала, отже, до зради щодо науки.



Діалектична концепція розвитку відзначається глибиною і змістовністю. «...Тільки вона дає ключ до «стрибків», до «перериву поступовості», до

«перетворення в протилежність», до знищення старого І виникнення нового». За цією концепцією, писав Ленін, «головна увага спрямовується саме на

пізнання джерела «с а м о» руху» 10. Діалектична концепція розвитку, яка бачить ключ до розуміння саморуху і розвитку у

внутрішній суперечливості всіх речей і явищ, не потребує ніякого надприродного джерела руху, вона відкидає втручання в життя природи

«потойбічних» сил, тобто зберігає вірність науці.



Суперечність завжди конкретна



Дана вище характеристика процесу розвитку як боротьби протилежностей, звичайно, є дуже загальною: вона застосовна до будь-якого процесу

розвитку і тому сама по собі ще недостатня для пояснення жодного з них. Бо протилежностей «взагалі» не існує, а завжди існують конкретні, певні

протилежності .



Кожна річ або явище має в собі безліч сторін, які взаємодіють одна з одною; крім того, кожне явище зв'язане з навколишніми речами І процесами.

Тому в усіх явищах можна виявити різні зовнішні і внутрішні суперечності. Щоб зрозуміти розвиток того чи іншого явища, треба дослідити, яка

суперечність є головною, визначальною в даному процесі, які конкретні протилежності взаємодіють у ньому, якої форми набирає їх «боротьба» і

яку роль у ній відіграє та і друга сторона суперечності.



Суперечності, властиві тому чи іншому явищу, не є щось незмінне, раз назавжди дане. Як і все у світі, вони виникають, розвиваються і, нарешті,

розв'язуються, викликаючи перехід від старого якісного стану до нового.



В усіх випадках при вивченні процесу розвитку є потрібним конкретний аналіз тих форм, яких набирають протилежності, що ведуть між собою

боротьбу, і тих ступенів, які проходить у своєму розвитку суперечність.



Чим вищий ступінь, на який підноситься матерія, що розвивається,— від неживої природи через органічний світ до людського суспільства,— тим

складнішим і багатограннішим стає процес розвитку. При цьому все більшого значення для процесу розвитку набуває боротьба таких протилежностей,

як нове і старе, все різкішим стає виділення і протиставлення «революційної» і «консервативної» сторін у явищі, яке розвивається. Суперечності і тут,

звичайно, не вичерпуються боротьбою нового і старого, але кінець кінцем саме ця боротьба, в ході якої нове переборює опір старого і утверджується

в житті, а старе, що віджило свій вік, гине, визначає характер розвитку.



Діалектичне вчення про розвиток спрямовує увагу дослідника на конкретний аналіз протилежних тенденцій, які виявляються в кожному явищі, і

вимагає активної, підтримки нового, зростаючого, передового.



Антагоністичні і неантагоністичні суперечності



Стосовно до суспільного життя важливо розрізняти антагоністичні і неантагоністичні суперечності.



Антагоністичними називають суперечності між тими соціальними групами або класами, корінні інтереси яких непримиримі. Такими є

суперечності між гнобителями і пригнобленими, експлуататорами і експлуатованими. У наш час це насамперед суперечності між робітничим класом

і капіталістами. Вони можуть зникнути тільки тоді, коли капіталістичний клас буде мирним або немирним шляхом ліквідований як клас, тобто

позбавлений політичної влади і засобів виробництва, а тим самим можливості експлуатувати трудящих. Це може статися тільки в результаті

соціалістичної революції.



У політиці, у практичній діяльності дуже важливо враховувати антагоністичну природу класових суперечностей в експлуататорському суспільстві.

Заперечення її неминуче веде до реформістських помилок. Опортуністи І ревізіоністи, наприклад, не визнають антагоністичного характеру

суперечностей між буржуазією і робітничим класом і проповідують на цій підставі примирення класів. Але така політика глибоко помилкова і шкідлива.

Вона веде до ослаблення позицій робітничого класу, підриває боротьбу трудящих за своє визволення.



Антагоністичні суперечності є історичне явище, вони породжуються експлуататорським суспільством і існують доти, поки існує це суспільство.



Коли приходить кінець експлуатації людини людиною, зникають і антагоністичні суперечності. Але це не значить, що при соціалізмі не залишається

зовсім ніяких суперечностей. «Антагонізм і суперечність зовсім не одно й те саме,— писав Ленін.— Перше зникне, друге залишиться при соціалізмі»

11.



Неантагоністичні суперечності, властиві соціалістичному суспільству, відрізняються тим, що це суперечності такого суспільства, в якому корінні

інтереси класів, соціальних груп збігаються. Тому розв'язання таких суперечностей відбувається не шляхом класової боротьби, а спільними зусиллями

дружніх класів, усіх соціальних верств під керівництвом марксистсько-ленінської партії,



Неантагоністичні суперечності матимуть місце і після ліквідації залишків класових відмінностей. Адже в суспільстві суперечності виникають не тільки між

класами, але й між різними сторонами суспільного життя, наприклад між виробництвом і споживанням, між окремими галузями господарства, між

потребами розвитку продуктивних сил і існуючими формами управління господарством і т. д. Ось чому в діалектичних суперечностях, які виникають у

житті, не можна бачити щось ненормальне.



Правда, суперечності нерідко несуть неспокій і труднощі в житті, роботі й боротьбі. На їх подолання доводиться витрачати багато енергії. Але без

суперечностей, без боротьби за їх розв'язання немає й руху вперед.



Головне місце серед суспільних суперечностей займають суперечності між силами, які борються за нове, і силами, які обстоюють старе. Зрозуміло,

що без народження нового і утвердження його в житті, без боротьби за нове не може бути розвитку. Народження одних явищ і застарівання інших,

суперечності і зіткнення між ними, перемога нового над старим — такі є об'єктивні, закономірні риси1 суспільного розвитку.



У боротьбі за розв'язання суперечностей люди ламають застарілі порядки і відносини, переборюють косність і рутину, підносяться до нових,

складніших завдань, до більш досконалих форм суспільного життя.



З якими ж конкретними суперечностями доводиться зустрічатися при соціалізмі? «Це в основному,— вказує тов. М. С. Хрущов,—

суперечності й труднощі зростання, зв'язані з швидким піднесенням соціалістичної економіки, Із зростанням матеріальних і культурних потреб народу,

суперечності між новим і старим, між передовим і відсталим. Це — суперечності між зростаючими потребами членів соціалістичного суспільства і ще

недостатньою матеріально-технічною базою для їх задоволення» 12



Суперечності соціалістичного суспільства переборюються трудящими під керівництвом марксистсько-ленінської партії шляхом швидкого і невпинного

розвитку його матеріально-технічної бази, дальшого розвитку економічного ладу шляхом удосконалювання державних форм, підвищення соціалістичної

свідомості трудящих. їх розв'язання веде до дальшого зміцнення соціалістичного ладу і рухає суспільство до комунізму.



Про перекручення діалектики ідеологами буржуазії



Численні противники марксизму, намагаючись спростувати матеріалістичну діалектику, виступають насамперед проти ядра діалектики — вчення про

суперечності. Найчастіше вони твердять, що суперечності можуть виникнути тільки в мисленні, але ніяк не в об'єктивному світі. Щождо суперечностей у

мисленні, то їх забороняє логічний закон суперечності; їх виникнення означає тільки, що процес мислення відбувається неправильно. Звідси роблять

висновок, що суперечності взагалі недопустимі і їх не повинно бути ніде.



Така «критика» діалектичного закону єдності і боротьби протилежностей зовсім неспроможна. Говорячи про «суперечності», матеріалістична

діалектика має на увазі насамперед реальні суперечності, що існують в самій об'єктивній дійсності. Від цих суперечностей, розуміється, треба

відрізняти суперечності, що виникають в результаті непослідовного мислення І плутанини в поняттях. Коли людина в ході міркування стверджує

що-небудь і тут-таки починає заперечувати те саме, то їй цілком слушно закидають логічну суперечливість, яку забороняють закони формальної логіки.



Суперечності, які є результатом неправильного мислення, не можна змішувати з об'єктивними суперечностями, що існують в самих об'єктивних речах.

Хоч слово «суперечність» в обох випадках одне й те саме, воно означає різні речі.



Вороги марксизму вдаються і до іншого прийому боротьби проти матеріалістичної діалектики.



Після першої світової війни в ряді капіталістичних країн поширилась і досі не втратила свого впливу одна з найреакційніших течій ідеалістичної

філософії — неогегельянство. Його представники перекручували ідеалістичну діалектику Гегеля, викидали з неї все те справді цінне, що в ній

було, і намагались використати її для боротьби проти філософії марксизму, для софістичного обгрунтування антинаукових і політично реакційних ідей.



Зокрема, деякі неогегельянці почали твердити, що життю по самій його природі властиві нерозв'язні антагонізми, пекучі конфлікти, трагічні зіткнення,

що через «трагічну діалектику» людського життя люди нібито ніколи не зможуть подолати одвічних суперечностей, які роздирають суспільство, ніколи

не зможуть побудувати своє життя на розумних і справедливих началах.



Ці філософи заявляють, що прагнення робітників замінити капіталістичний лад з його суперечностями соціалістичним ладом нібито є утопічний

«фіналізм», спроба покласти кінець діалектичному розвиткові суспільства.



Таким тлумаченням суперечностей ці буржуазні філософи прагнуть увічнити капіталізм і разом з тим дискредитувати боротьбу робітничого класу за

комунізм.



Насправді будь-яка конкретна форма суперечностей, у тому числі і соціальних суперечностей, кінець кінцем розв'язується. Перемоги соціалізму в

СРСР та інших країнах переконливо доводять, що суперечності, властиві капіталізмові, не вічні, як не вічний і сам капіталізм, що ці суперечності

переборні.







4. Діалектичний розвиток від нижчого до вищого






Матеріальний світ існує вічно. Але це вічне життя матерії складається з постійної зміни її окремих форм. Вони виникають, існують і зникають,

замінюються іншими формами.

Утворюються і гинуть зірки в безмежних просторах всесвіту, приходять на зміну одна одній геологічні епохи в історії Землі, у незліченній зміні народжуваних і відмираючих поколінь виникають і зникають види рослин і тварин. Не вічні й форми суспільного життя. Вони виникають, розвиваються, міцніють, а потім старіють, замінюються іншими суспільними формами. Так, перед нашими очима відбувається заміна капіталізму соціалістичним суспільним ладом.



Постійне народження все нових форм, безперестанна заміна застарілих форм новими — в цьому проявляється вічний рух і розвиток матерії.



Діалектичне заперечення



Розробляючи ідеалістичну діалектику, Гегель назвав заміну однієї форми буття іншою формою «запереченням». Застосування цього

терміну було зв'язане з тим, що Гегель розумів буття як думку («ідею»), яка розвивається таким чином, що кожна окрема

категорія виявляє свою неістинність і «заперечується» іншою, протилежною категорією.



Маркс і Енгельс, відкинувши вчення Гегеля про логічну природу розвитку, зберегли термін «заперечення», витлумачивши його

матеріалістично. У марксистській діалектиці під запереченням розуміють закономірну заміну в процесі розвитку старої якості

новою, що виникла з старої. Часто-густо ця заміна старої якості новою у процесі розвитку має характер переходу речі в свою

протилежність.



Маркс писав, що «ні в одній галузі не може відбуватися розвиток, який не заперечував би своїх попередніх форм існування»

13. Заперечення старої якості новою у процесі розвитку являє собою природний результат діяння закону єдності і

боротьби протилежностей. Адже в кожному предметі, явищі, процесі відбувається боротьба взаємовиключаючих сторін і тенденцій,

і ця боротьба приводить кінець кінцем до «заперечення» старого і виникнення нового. Але розвиток не спиняється на тому, що

одно явище «заперечується» іншим, яке йде йому на зміну. Нове явище, що з'явилося на світ, має в собі нові суперечності.

Спочатку вони можуть бути ще непомітними, але з часом неодмінно виявляються. «Боротьба протилежностей» зав'язується тепер на

новій основі і кінець кінцем неминуче приводить до нового «заперечення». Об'єктивний світ у цілому, вічний і безконечний,

але всі речі, з яких він складається, обмежені у просторі і в часі, вони минущі, зазнають «заперечення». Ніяке

«заперечення» не є останнім. Розвиток триває, і кожне наступне «заперечення» само в свою чергу «заперечується».



У матеріалістичній діалектиці мова йде не про всяке, а про діалектичне «заперечення», тобто таке, при якому відбувається

дальший розвиток предмета, речі, явища.



Такого роду «заперечення» треба відрізняти від механічного «заперечення», коли в результаті втручання ззовні відбувається

знищення того, що «заперечується». Якщо ми роздавимо комаху або розмелемо пшеничне зерно, то це й буде механічне

«заперечення». Само по собі воно може бути не безцільним (у даному прикладі — знищення шкідливих комах і перетворення зерна

в борошно), але воно припиняє розвиток предмета.



«В діалектиці,— говорить Енгельс,— заперечувати не значить просто сказати «ні», або оголосити річ неіснуючою, або знищити її

будь-яким способом» 14.



Наступність у розвитку



Діалектичне «заперечення» передбачає не тільки знищення старого, але й збереження життєздатних елементів попередніх ступенів

розвитку, певний зв'язок між старим, що відходить і новим, що приходить йому на зміну.



Коли на руїнах капіталістичного суспільства будується соціалістичний суспільний лад, то «заперечення» капіталізму не означає

цілковитого знищення всього того, що створило людство при капіталізмі. Зберігаються і розвиваються далі продуктивні сили,

цінні здобутки науки і культури. Все те, що створив капіталізм позитивного, не тільки не знищується пролетарською революцією,

але, навпаки, є основою для дальшого руху вперед, для будівництва соціалізму.



Виступаючи проти людей, які заперечували значення для соціалізму старої, створеної при буржуазному ладі культури, Ленін

говорив, що нова, соціалістична культура не може бути створена з нічого, що вона «не є культура, що вискочила невідомо

звідки», а «повинна стати закономірним розвитком тих запасів знання, які людство виробило під гнітом капіталістичного

суспільства...» 15



Нігілізм, голе заперечення, нерозуміння наступницького зв'язку нового з старим, необхідності дбайливо зберігати позитивний

зміст, набутий на минулих ступенях розвитку, не тільки теоретично помилкові, але ведуть до великих помилок у практичній

діяльності.



«Не голе заперечення, не нікчемне заперечення, не скептичне заперечення..,— писав Ленін,— є характерним і істотним у

діалектиці,— яка, безперечно, містить у собі елемент заперечення і притому як найважливіший свій елемент,— ні, а заперечення

як момент зв'язку, як момент розвитку, з вдержанням позитивного...» 16



«Заперечення» новою якістю старої якості — загальна закономірність дійсності. Щождо того, як конкретно відбувається

«заперечення», яка його форма, характер, то вони надзвичайно різноманітні і визначаються природою заперечуваного предмета,

характером його суперечностей, а також умовами, в яких розвивається цей предмет. Так, наприклад, в розвитку одноклітинних

організмів, які розмножуються поділом на два нові організми, «заперечення» відбувається інакше, ніж у розвитку

багатоклітинних організмів, які вмирають, давши початок новим організмам. Особливі форми «заперечення» дає і неорганічний

світ, а також історія людського суспільства на різних ступенях його розвитку.



Поступальний характер розвитку



Оскільки в процесі розвитку «заперечується» тільки те, що застаріло, а все здорове і життєздатне зберігається, остільки

розвиток є поступальний рух, перехід від нижчих ступенів до вищих, від простого до складного, інакше кажучи —

прогрес.



В ході цього розвитку нерідко відбувається немовби повернення до раніше пройдених ступенів, коли в новій формі ніби

повторюються деякі риси вже віджилих і замінених форм. Ф. Енгельс ілюструє це положення широко відомим прикладом.

«Візьмемо,— пише Енгельс в «Анти-ДюрІнгу»,— наприклад, ячмінне зерно. Більйони таких зерен мелють, варять, вживають на

виготовлення пива, а потім споживають. Але коли таке ячмінне зерно знайде нормальні для себе умови, коли воно, впаде на

сприятливий грунт, то, під впливом теплоти і вологи, з ним станеться своєрідна зміна: воно проросте; зерно, як таке,

припиняє існування, зазнає заперечення; на його місце з'являється рослина, що виросла з нього, заперечення зерна. Який

нормальний хід життя цієї рослини? Вона росте, цвіте, запліднюється і, нарешті, дає знову ячмінні зерна, і як тільки ці зерна

достигнуть, стебло відмирає, зазнає в свою чергу заперечення. Як результат цього заперечення заперечення ми тут маємо знову

первісне ячмінне зерно, але не одно, а сам-десять, сам-двадцять або тридцять» 17.



Правда, види хлібних злаків змінюються повільно і зерна нового врожаю звичайно мало відрізняються від посіяного насіння.

Проте можна створити й такі умови розвитку, при яких зміни відбуватимуться набагато швидше і результат «заперечення

заперечення» якісно відрізнятиметься від вихідного пункту, наприклад являтиме собою новий сорт рослин.



Процеси, при яких відбувається повернення немовби до старого, мають місце і в пізнанні, і в історії суспільства.



Так, наприклад, первіснообщинний родовий лад, який не знав експлуатації, в ході історії замінився експлуататорським

суспільством (рабовласницьким, феодальним, капіталістичним). А з переходом до соціалізму експлуатація людини людиною

знищується, і в цьому розумінні соціалістичне суспільство схоже з первіснородовим суспільством. Але за цими рисами схожості

криється величезна, принципіальна відмінність, криється історія прогресивного розвитку суспільства на протязі багатьох

тисячоліть. Рівність людей первіснообщинного ладу грунтувалась на скудності засобів існування і примітивних знаряддях.

Рівність людей при соціалізмі і комунізмі зумовлена високим розвитком виробництва І достатком матеріальних та культурних

благ.



Таким чином, розвиток суспільства відбувався не по кругу і не по прямій лінії, а по спіралі: він відтворив деякі риси

минулого, але на незмірно вищому ступені. «Розвиток, який ніби повторює пройдені вже ступені, але повторює їх інакше, на

вищій базі («заперечення заперечення»), розвиток, так би мовити, по спіралі, а не по прямій лінії...» 18 — така є,

як писав Ленін, Істотна риса діалектичного розуміння розвитку.



У процесі розвитку можуть бути і бувають відхилення від висхідної лінії — зигзаги, назадні рухи, можуть бути періоди

тимчасового застою. І все-таки, як показує історія, поступальний рух кінець кінцем переборює всі ці тимчасові відхилення й

перешкоди і пробиває собі шлях. Будь-яка нині існуюча природна або суспільна форма має довгу історію, що сягає в далеке

минуле і являє собою результат тривалого процесу розвитку, поступального руху від простого до складного, переходу від нижчого

до вищого.



Сонячна система утворилася з космічного пилу. Сучасні рослинні і тваринні організми розвинулися з первісних найпростіших

організмів. Суспільство пройшло довгий шлях від первісного роду до сучасних форм суспільного життя. Техніка невпинно

прогресувала від первісних примітивних знарядь до сучасних надзвичайно складних механізмів. Бід змішаних з фантазією догадок

стародавніх філософів людське знання прийшло до сучасної складної і розчленованої системи наук, яка охоплює всі галузі

дійсності.



Простежуючи цей поступальний розвиток природи, суспільства і людського мислення, матеріалістична діалектика озброює людей

науково обгрунтованим історичним оптимізмом, допомагає їм у боротьбі за нові, вищі форми життя і соціальної організації.







5. Діалектика як метод пізнання і перетворення світу






Розкриваючи найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і людського мислення, матеріалістична діалектика тим

самим дає людям науковий метод пізнання і основаного на цьому пізнанні практичного перетворення реального світу.

Значення діалектики для науки і практики



Закони діалектики через свій загальний характер мають методологічне значення, являють собою вказівки для дослідження,

орієнтири на шляху пізнання.



Справді, якщо все у світі відбувається за законами Діалектики, то для того щоб зрозуміти будь-яке явище, до нього треба

підходити з позицій діалектики. Знання того, як відбувається розвиток, приводить до знання того, як слід вивчати дійсність

в її розвитку і як треба діяти, щоб її змінити. В цьому величезне значення діалектики для науки і для практичної переробки

світу.



Звичайно, матеріалістична діалектика не може підміняти окремі науки і розв'язувати за них спеціальні питання й завдання.

Але всяка наукова теорія є відображення об'єктивного світу, є осмислення і узагальнення даних досвіду, вона передбачає

користування загальними поняттями, а мистецтва оперувати ними вчить діалектика. Правда, навіть учений, що не знає діалектики,

може, йдучи за логікою досліджуваного ним фактичного матеріалу, прийти до правильних висновків. Проте свідоме застосування

діалектичного методу подає неоціненну допомогу вченому, полегшує його працю.



Положення і закони матеріалістичної діалектики виводяться не з даних тієї чи іншої окремо взятої науки, але являють собою

узагальнення всієї історії пізнання світу. Знання діалектики дає можливість ученому при розв'язанні завдань своєї власної

науки стояти на рівні наукової методології і наукового світогляду і провадити те чи інше конкретне дослідження,

застосовуючи узагальнений досвід усіх наук, усієї суспільної практики.



Діалектика загострює наш зір, спрямований на вивчення фактів і законів дійсності. Вона дає розумові вченого, політика,

техніка, педагога, художника проникливість і потрібну для них, як повітря, рухливість, гнучкість, сприйнятливість до нових

явищ. Вона розкріпачує розум від догм, передсудів, упереджених думок, мнимих «вічних істин», які сковують думку і

уповільнюють темп наукового розвитку. Вона вчить прислухатися до життя, не застрявати в минулому, бачити нове і завжди йти

вперед.



Діалектика виражає самий дух наукового дослідження, постійне незадоволення досягнутим знанням, вічний неспокій і неослабне

прагнення до істини, до дедалі глибшого пізнання дійсності.



Діалектика виключає всякий суб'єктивізм, вузькість і односторонність, вона виробляє широкий погляд на світ, привчає до

всеосяжного охоплення досліджуваних явищ. Вона змушує розглядати речі об'єктивно, всебічно, в русі і розвитку, в зв'язках і

опосередненнях, у взаємних переходах. Вона вчить поряд із зовнішнім бачити також і внутрішнє, враховувати не тільки зміст,

але й форму явища, не обмежуватися описом того, що виступає на поверхні явищ, але проникати далі, вглиб, в сутність, не

забуваючи, однак, і про те, що зовнішня сторона теж істотна і що не слід нехтувати нею. Діалектика привертає увагу до

протилежних тенденцій, що виявляються в кожному явищі, яке розвивається; в мінливому вона розрізняє стале, але і в тому, що

здається непорушним, підмічає зародок майбутніх змін.



Діалектика, писав Ленін,— це «живе, багатостороннє (при вічно зростаючому числі сторін) пізнання з безліччю відтінків

усякого підходу, наближення до дійсності...» 19.



Вивчення діалектики і застосування її на ділі — могутній засіб виховання. Діалектика виробляє особливий склад мислення і

стиль в роботі, ворожі суб'єктивізмові, застоєві, догматизмові, чуйні до нового, зростаючого, передового.



Діалектика — це справжня душа марксизму. Вивчення матеріалістичної діалектики подає велику допомогу не тільки вченому або

політичному діячеві, але й кожній людині, яка хоче глибоко розуміти навколишні події і свідомо брати участь в суспільному

житті.



Тепер передові вчені, спонукувані самим ходом розвитку науки і суспільного життя, починають все більше й більше звільнятися

від передсудів щодо діалектики, розуміти її величезне значення для науки і життя.



Про творче застосування діалектики



Правильне застосування діалектики в науці і в практичній діяльності зовсім не легке завдання. Діалектика не посібник з

надрукованими готовими відповідями на питання науки і практики, а живе, гнучке, чуйне до життя та його віянь керівництво до

дії.



Закони й положення діалектики не можна уявляти собі як якісь схеми, що під них можна довільно «підганяти» факти дійсності.

Це помилковий, схоластичний і догматичний погляд.



Закони діалектики універсальні, вони мають силу для розвитку всіх речей і явищ. Разом з тим треба враховувати, що ці закони

по-різному діють в різних галузях матеріального світу, в якісно відмінних процесах. В органічному світі вони виступають в

інших формах, ніж у неживій природі; в розвитку суспільства набирають іншого характеру, ніж в еволюції видів; у житті

соціалістичного суспільства вони проявляються інакше, ніж у житті суспільства капіталістичного.



Для застосування діалектики у процесі пізнання і в практичній діяльності недосить засвоєння положень самої діалектики, для

цього потрібне глибоке знання конкретних фактів, обставин справи. Тільки в результаті дуже уважного й старанного вивчення

кожної конкретної ситуації можна встановити, як, в якому вигляді проявляються діалектичні закони в даній галузі, в даному

випадку, якою має бути оцінка ситуації, якою має бути лінія дії, коли ми хочемо добитися успіху. Тому застосування

діалектики завжди є творче завдання.



Розв'язання цього завдання полегшується тим, що блискучі зразки користування методом матеріалістичної діалектики ми

знаходимо у працях творців марксизму-ленінізму — Маркса, Енгельса, Леніна, в рішеннях і діяльності Комуністичної партії

Радянського Союзу та інших комуністичних і робітничих партій.



Великими є перемоги, здобуті Комуністичною партією Радянського Союзу та іншими марксистськими партіями. Одна з важливих

причин цих перемог полягає в тому, що марксистські партії у своїй політиці, в усій своїй діяльності керуються методом

матеріалістичної діалектики, творчо його розвиваючи. Відхід від діалектичного матеріалізму, забуття його законів і положень

вели і ведуть кінець кінцем до провалів і в теоретичному аналізі, і в практичній діяльності. В Декларації Наради

представників комуністичних і робітничих партій соціалістичних країн, яка відбулася в Москві 14—16 листопада 1957 р.,

справедливо сказано:



«Якщо марксистська політична партія при розгляді питань виходить не з діалектики і матеріалізму, то це призведе до

виникнення односторонності,і суб'єктивізму, до закостеніння думки, до відриву від практики і до втрати здатності давати

відповідний аналіз речам і явищам, до ревізіоністських або догматичних помилок і до помилок у політиці» 20.



Діалектика — не тільки метод вивчення дійсності, вона - метод революційної зміни дійсності. Вона підкреслює значення

активного, дійового ставлення до навколишнього світу. У практиці — в роботі, в праці, у класовій боротьбі і в будівництві

комунізму — перевіряються положення, закони матеріалістичної діалектики. Практика дає багатющий матеріал для дальшого

розвитку діалектики, для уточнення її положень, для повнішого і глибшого розкриття її законів. Тому творче застосування

марксистської діалектики полягає насамперед у тому, щоб користуватися нею як знаряддям практичної діяльності, як засобом

перетворення життя.

Ad blocker interference detected!


Wikia is a free-to-use site that makes money from advertising. We have a modified experience for viewers using ad blockers

Wikia is not accessible if you’ve made further modifications. Remove the custom ad blocker rule(s) and the page will load as expected.