FANDOM







РОЗДІЛ 3



ТЕОРІЯ ПІЗНАННЯ







Пізнання навколишнього світу людиною має довгу історію. Це — поступовий рух від незнання до знання, від неповного

недосконалого знання до все повнішого і глибшого. Особливості і закономірності цього процесу розкриває марксистська теорія

пізнання.

Зрозуміти закони пізнання можна, тільки розглядаючі його в розвитку, в становленні, в боротьбі внутрішньо суперечливих тенденцій. Як і всякий процес розвитку, пізнання підпорядковане загальним законам, відкритим матеріалістичною діалектикою. Діалектика, писав Ленін,— це і є теорія пізнання марксизму. Марксистська теорія пізнання відрізняється від усіх учень, що їх розвивали матеріалісти до Маркса, діалектичним підходом до проблем пізнання.







1. Практика — основа і мета пізнання






Пізнання навколишнього світу — дослідження віддалених зоряних скупчень — галактик і найдрібніших частинок матерії, вивчення

походження життя на Землі та історії стародавніх культур, розв'язання найскладніших математичних завдань і аналіз космічного

випромінювання і т. д. і т. п. — все це дуже захоплююча справа, яка дає величезне задоволення дослідникові і часто становить

смисл його життя. Але люди займаються наукою не просто заради задоволення. Знання дає людині величезну силу в повсякденній

праці й боротьбі з природою, а також в суспільній діяльності, тобто в усіх практичних справах, від яких залежить існування

кожної окремої людини і всього суспільства в цілому.

Філософи-ідеалісти нерідко намагались протипоставити пізнання практичній діяльності, відгородити його від практики. Вони або виходили з того, що пізнання є плід одвічного прагнення людського духу до істини і не залежить від практики, або твердили, ніби практична дія зовсім не зв'язана з пізнанням світу, що інтелект людини призначений тільки для оволодіння речами і успішної дії, а істинне пізнання світу або взагалі неможливе (Ф. Ніцше та ін.), або можливе тільки шляхом містичної інтуїції (А. Бергсон).



І той і другий погляди перекручують дійсне відношення пізнання і дії, теорії і практики.



Історія виникнення ї розвитку наук переконливо свідчить про те, що наука і пізнання взагалі породжуються вимогами практики,

що практика становить необхідну умову і основу пізнання.



У своїй практичній діяльності людина вступає в безпосередні стосунки з навколишнім світом; зазнаючи впливу і перетворення,

речі й предмети виявляють і розкривають людині свої раніше невідомі їй властивості. Використання речей є разом з тим і їх

пізнавання. Його можливості тим ширші, чим багатшою і різноманітнішою є практика.



Всі науки, аж до найбільш абстрактних, виникли як відповідь на назрілі потреби практичного життя людей. Геометрія., як

показує сама її назва, спочатку була зв'язана з вимірюванням земельних ділянок («гео-метрія» означає «земле-міряння»);

астрономія — з кораблеводінням, обчисленням сільськогосподарських циклів, складанням календаря; механіка — з будівельною

справою та фортифікацією і т. д.



Залежність пізнання від практики спостерігалась не тільки в давній давнині. Наука про природу велетенськими кроками рушила

вперед саме з того часу, як з виникненням капіталізму почався бурхливий розвиток промисловості. Наука і тепер нерозривно

зв'язана з практичним життям. Для її абстрактних теоретичних галузей цей зв'язок став більш складним і опосередненим. Проте

практика завжди була і залишається найглибшою основою пізнання, його головним стимулом і рушійною силою.



Однією з найбільш серйозних хиб усього матеріалізму до Маркса була саме нездатність зрозуміти зв'язок пізнання і практики.

Правда, філософи-матеріалісти нерідко говорили про значення наукового пізнання для життя. Так, ще в 17 столітті родоначальник

філософії нового часу, англійський матеріаліст Ф. Бекон проголосив найважливішою метою науки досягнення панування над

природою для поліпшення і полегшення життя людей. Але, хоч старі матеріалісти догадувались про те, що може знання дати

практиці, вони не дійшли до розуміння того, що практика дає пізнанню. Старий, домарксівський матеріалізм був

споглядальним. Для його представників пізнання було чисто теоретичною діяльністю вченого, який спостерігає природу і

розмірковує про неї.



Вони не бачили зв'язку пізнання ні з суспільно-політичною, ні з виробничою діяльністю мас, до того ж вони вважали природним

і неминучим, що пізнавальна діяльність — це привілей небагатьох, а «нижча», практична діяльність і фізична праця — справа

темної більшості.



Тільки Маркс і Енгельс, вільні від упереджень, властивих теоретикам експлуататорських класів, побачили вирішальну роль

практичної діяльності людей у процесі пізнання. Основоположники марксизму прийшли до висновку, що повсякденна практична,

виробнича діяльність людей, створюючи матеріальну основу існування суспільства, має разом з тим величезне теоретичне,

пізнавальне значення. Вони встановили, як вказував Ленін, що «точка зору життя, практики повинна бути першою і основною

точкою зору теорії пізнання» 1.



На відміну від старого матеріалізму марксизм включає практику в теорію пізнання, розглядає практику як основу і

мету пізнавального процесу, а також як критерій достовірності знань.



Вводячи в теорію пізнання точку зору життя, практики, марксизм безпосередньо зв'язує пізнання з промисловістю і сільським

господарством, з науковою лабораторією, з суспільною діяльністю мас. Марксизм розуміє теорію не як щось принципіально

відмінне від практики, а як осмислення і узагальнення практичного досвіду людей.



Практика і теорія протилежні одна одній, як протилежні матеріальна і духовна діяльність людей. Але в той же час ці

протилежності взаємопроникають одна одну і становлять єдність, як дві нерозривно зв'язані і взаємодіючі сторони суспільного

життя.



Про єдність теорії і практики



Практика не тільки ставить теорії завдання, спрямовуючи увагу вченого на вивчення тих сторін, процесів і явищ об'єктивного

світу, які мають значення для суспільства; вона створює і матеріальні засоби для їх пізнання. Практика, в даному разі

насамперед промисловість, забезпечує науку інструментами й приладами, дає можливість вченому ставити експерименти, для яких

потрібне дуже складне обладнання.



Матеріальне виробництво дозволяє людині величезною мірою посилити свої органи чуттів, умножити їх пізнавальні можливості.

Мікроскоп збільшує зображення спостережуваних предметів у сотні й тисячі раз, а електронний мікроскоп — навіть у сто тисяч

раз, даючи можливість розглядіти і сфотографувати найдрібніші частинки речовини, недоступні неозброєному оку. З допомогою

телескопа людина може уловити світло зірок, віддалених від Землі на сотні мільйонів світлових років. Сучасна радіотехніка

дає можливість одержувати сигнали й наукову ійформацію з супутників та космічних ракет, що перебувають на відстані сотень

і тисяч кілометрів від Землі.



Чи мислима сучасна наука без синхрофазотронів, які надають мікрочастинкам енергію в мільярди електроновольт, без атомних

реакторів, без потужних телескопів, без електронних лічильних машин, здатних робити десятки тисяч обчислень на секунду?

Звичайно, ні.



Але й наука, породжена практичними потребами, справляє величезний і дедалі зростаючий зворотний вплив на практику. Видатні

успіхи техніки і могутній розвиток продуктивних сил, досягнуті в 20 столітті, стали можливими тільки в результаті широкого і

всебічного впровадження наукових відкриттів у промисловість, сільське господарство, транспорт і зв'язок, в результаті

перетворення законів і формул науки в механізми й апарати, у правила технологічних процесів.



Людський розум, який пізнав закони природи і спрямовує матеріальну, виробничу діяльність людей, стає силою, здатною

переробити навколишню дійсність. В цьому розумінні Ленін говорив, що «свідомість людини не тільки відображає об'єктивний

світ, але й творить його» 2.



Таким чином, зв'язок і взаємодіяння теорії і практики, науки і виробництва при провідній ролі практики становить неодмінну

умову матеріально-технічного прогресу суспільства.



Суспільно-політичне життя також являє собою картину постійного взаємодіяння теорії і практики. І тут теорія виникає як

відповідь на потреби суспільного життя, класової боротьби і в свою чергу справляє вплив на суспільний процес. Правда,

справжню науку про суспільство створив тільки Маркс. Проте і до Маркса передові суспільні теорії, що мали в собі хоч би

деякі елементи наукового знання, відігравали надзвичайно прогресивну роль, допомагали прогресивним силам суспільства

пізнати свої безпосередні практичні цілі й завдання, підтримували і запалювали ці сили в їх боротьбі проти реакції і

застарілих установ.



Незмірно зросло значення теорії для суспільного життя і відносин між людьми після того, як Маркс і Енгельс обгрунтували

наукове матеріалістичне розуміння суспільства.



Перемога соціалістичної революції і величезні досягнення комуністичного і соціалістичного будівництва в СРСР та інших

країнах соціалістичного табору були б неможливими, якби комуністичні партії не керувались в усій своїй діяльності теорією

марксизму-ленінізму, принципом єдності теорії і практики.



Теорія служить практиці боротьби робітничого класу, практика освітлює собі шлях теорією. У противному разі терплять і теорія

і практика. Теорія, відірвана від практики, перетворюється в пустоцвіт, практика, не освітлена теорією, приречена блукати в

потемках.



В умовах соціалізму розвиток теорії і успіхи практики йдуть рука в руку. Практика будівництва соціалізму і комунізму в

країнах соціалістичного табору керується марксистсько-ленІнською теорією, а теорія збагачується практикою мас, які будують

нове суспільство. «Кожне практичне питання соціалістичного будівництва,— говорить М. С. Хрущов,— є одночасно і питанням

теоретичним, яке має пряме відношення до творчого розвитку марксизму-ленінізму. Одне від одного відривати не можна»

3.



Те, що марксизм визнає практику кінцевою метою наукового пізнання, нічого спільного не має з применшенням теорії, з

вузьколобим практицизмом і діляцтвом. Вимога зв'язку науки з життям спрямована проти відриву науки від практичних завдань,

проти перетворення теорії, в безплідне розумування, але зовсім не означає забуття перспективи і обмеження завдань

теоретичного дослідження обслуговуванням найближчих практичних потреб. Для невпинного зростання науки і техніки потрібні

глибокі «розвідкові» теоретичні дослідження, які розкривають нові зв'язки і закони дійсності створюють теоретичний «заділ»

для дальшого науково-технічного прогресу. Тим більше марксизм не терпить будь-яких спроб перекрутити наукову істину на

догоду потребам моменту.



Вимога партійності марксизму спрямована проти порушення об'єктивності дослідження, проти перекручення фактів які б вони не

були. Робітничий клас як у період його боротьби за визволення від капіталістичної експлуатації, так і в умовах

соціалістичного й комуністичного будівництва кровно заінтересований в істинному знанні, в тому числі в знанні законів

суспільного розвитку, бо це — закони його неминучо кінцевої перемоги.



Буржуазія давно вже втратила інтерес до безкорисливого наукового дослідження, особливо в галузі суспільних наук. Її

головною турботою є тут спростовування марксизму і вишукування доводів на користь капіталістичної системи.



Навіть у природничих науках буржуазію цікавить не стільки істинне знання, скільки ті безпосередні вигоди, які з нього можна

мати. її підхід до науки чисто утилітарний. Звичайно мова йде тут про буржуазію як клас, бо чесні, непідкупні вчені

є і в країнах капіталу.



В соціалістичному суспільстві наукове дослідження не знає перепон. Розуміння того, що пізнання світу не приватна справа

окремого вченого, а справа, що має величезне громадське значення, запалює всіх чесних діячів науки на віддане й безкорисливе

служіння істині.







2. Пізнання — відображення об'єктивного світу






Марксистська теорія пізнання є теорія відображення. Це значить, що вона розглядає пізнання як відображення об'єктивної

реальності1 в мозку людини. Противники діалектичногс матеріалізму звичайно заперечують проти такого розуміння пізнання. Вони

твердять, наприклад, ніби говорити про відображення законів природи, які не можна побачити, є безглуздя, ніби математичним

формулам і логічним категоріям (наприклад, «сутність»), етичним поняттям («справедливість», «благородство») не відповідає в

світі така реальність, яку вони могли б відображати. Проте ці та інші подібні заперечення грунтуються на дуже примітивному,

вульгарному розумінні відображення.

Говорячи про пізнання як про відображення, діалектичний матеріалізм має на увазі, що пізнання, будучи відтворенням дійсності в свідомості людини, не може бути нічим іншим, крім відображення об'єктивного світу. В свідомості людини існують не самі речі, їх властивості і відношення, а мислені, ідеальні образи або відображення, які більш-менш точно передають риси пізнаваних об'єктів і в цьому розумінні схожі з ними.



Матеріалістична теорія відображення відрізняє свідомість від матерії, пізнання від пізнаваного предмета; але разом з тим

вона відкидає абсолютне протиставлення свідомості матерії, оскільки в людській свідомості відображається об'єктивна

реальність, а сама вона є властивість матерії.



Визнання того, що людська психіка є властивість високоорганізованої матерії — мозку, веде за собою висновок, що немає і не

може бути ніякої принципіальної, неперехідної межі між мисленням і матеріальним світом.



Звичайно, предметом пізнання можуть бути не тільки матеріальні об'єкти, але й духовні, психічні явища. Однак це ніякою мірою

не міняє природи пізнання, оскільки такі явища самі є відображенням об'єктивної реальності, яка перебуває поза свідомістю.



Крім того, пізнавальні здатності людини — це не таємничий дар згори, а результат тривалого розвитку, що відбувався саме в

процесі пізнання, або відображення матеріального світу, на основі практичної діяльності. В ході цього процесу розвивались

органи чуттів, удосконалювалось мислення.



Такі є принципїальні настанови марксистської філософії в питанні про пізнання. Бона виходить з визнання здатності людини

пізнати, відобразити навколишній світ, відкриває безмежні перспективи зростання людських знань.



Проти агностицизму



Багато філософів ідеалістичного табору і навіть деякі вчені, що попали під їх вплив, борються проти матеріалістичного вчення

про пізнаванність світу.



Ці філософи захищають точку зору агностицизму («а» грецькою мовою означає заперечення «не», «гносіс» — знання).

Агностик не завжди говорить, що ми нічого не можемо пізнати. Нерідко він «тільки» твердить, ніби існують принципіально

нерозв'язні проблеми, такі сфери дійсності, які залишаться принципіально недоступними пізнанню, хоч би як розвивались

наука й техніка, хоч би як удосконалювався людський розум.



Так, англійський агностик 18 століття Юм твердив, що нам доступні тільки наші відчуття і все завдання науки полягає в тому,

щоб упорядковувати і систематизувати ці відчуття. Про те, що стоїть за нашими відчуттями, що їх викликає, на його думку, ми

нічого знати не можемо. Тому Юм оголошував основне питання філософії нерозв'язним. Він говорив: ми не можемо сказати, що

лежить в основі світу — матерія чи дух, свідомість. Ми цього не знаємо і ніколи не узнаємо, бо неспроможні вийти з кола

наших відчуттів.



Німецький філософ Кант, що жив у тому ж столітті, не заперечував, що наші відчуття викликаються речами, які існують незалежно

від людини та її пізнання. Проте він твердив, ніби ці речі (він називав їх «речі в собі») принципіально недоступні пізнанню.



Агностицизм дуже близько споріднений з ученням церкви про «недовідомість путей господніх», про ущербність розуму людини, про

необхідність іншого, ненаукового шляху до істини. Недаром той же Кант признавався, що він хотів «обмежити знання, щоб дати

місце вірі». Філософи-агностики є союзниками церкви завжди, навіть у тих випадках, коли вони самі не вірять у бога. Бо

агностицизм, прищеплюючи хибну думку про непізнаванність світу, підриває позицію науки і зміцнює позицію теології, штовхає

людину, до сліпої віри, спонукає її довіритися вченню церкви.



Агностицизм в будь-якій його формі спростовується життям. Історія науки показує, як людина спочатку повільно, а потім усе

швидше йшла від незнання до знання, як природа поступово розкривала перед нею свої, здавалось, незбагненні таємниці.



Ще п'ятсот років тому люди думали, що земля — центр конечного світу, а зірки прикріплені до небесної тверді, подібної до

сферичного кришталевого склепіння. Великі мислителі епохи Відродження — Н. КопернІк, Дж. Бруно, Г. Галілей спростували ці

хибні уявлення, розбили кришталеві стіни космосу і розсунули його в безконечність. Але й сто років тому склад і будова

небесних тіл здавались декому навіки нерозв'язною загадкою. Позитивіст О. Конт категорично твердив, що людство ніколи не

дізнається, з чого складаються зірки. Проте вже через два роки після смерті Конта, в 1859 р., було розроблено метод

спектрального аналізу, який поклав початок дослідженням хімічного складу небесних тіл. На початку 20 століття астрономія ще

не могла вийти за межі нашої галактики, Молочного шляху. А тепер найновіші засоби дослідження відкрили для науки мільйони

інших зоряних систем і дали людині можливість скласти собі уявлення про будову всесвіту на такому протязі, перед яким

губиться наша уява.



Людина проникає не тільки в безкраї простори космосу, вона заглиблюється в надра мікросвіту, все глибше розкриває таємницю

походження життя. Скрізь, в усіх галузях науки, ми знаходимо свідчення безмежної могутності наукового пізнання.



Але найпереконливіше спростування агностицизму — це практика, людська діяльність, виробництво. Енгельс говорить, що в той

самий момент, коли відповідно до наших уявлень про яке-небудь явище ми самі викликаємо або утворюємо його, змушуємо його до

того ж служити нашим цілям, у цей самий момент ми переконуємось у тому, що в певних межах наші уявлення про це явище були

дійсним, достовірним знанням 4.



Почавши з лабораторних дослідів і теоретичних розрахунків, фізики навчились не тільки викликати цепну реакцію розпаду атомів

урану, але й управляти цією реакцією в атомних котлах. Одержання атомної енергії в реакторах промислового типу довело

правильність положень теоретичної фізики, з яких виходили вчені у своїх працях, довело, що у нас є істинне знання деяких

закономірностей внутріядерних процесів.



Теоретично обгрунтована гіпотеза Ціолковського про можливість використання реактивних двигунів і ракет для польотів у космос

на наших очах поклала початок космонавтиці. Розвиток реактивної авіації, створення штучних супутників Землі і космічних

ракет показало правильність поглядів Ціолковського та його послідовників, обгрунтованість їх розрахунків.



Вся сучасна техніка і промисловість дають безліч доказів могутності пізнання.







3. Учення про істину







Проблема істини — центральна проблема теорії пізнання і найважливіше питання всякої науки. Якщо наукова теорія не дає

істинного знання, то вона не варта й гроша.

Питання про істину постає щоразу, коли мова заходить про відношення нашого знання до об'єктивної реальності. Оскільки об'єктивний світ існує незалежно від свідомості, то ясно, що в процесі пізнання наші уявлення, ідеї, теорії повинні відповідати дійсності. Не можна підганяти факти до наших уявлень про них; навпаки, треба добиватися того, щоб наші уявлення були узгоджені з об'єктивними фактами. Той, хто робитиме інакше, обов'язково впаде в пустий суб'єктивізм, втратить почуття реального, видаватиме бажане за дійсне і кінець кінцем неминуче зазнáє невдачі у практичній діяльності.



Якщо наші відчуття, сприйняття, уявлення, поняття, теорії відповідають об'єктивній дійсності, вірно відображають її, ми

говоримо, що вони істинні. А істинні висловлювання, судження або теорії ми називаємо істиною.



Часто говорять, що мета пізнання полягає в тому, щоб знайти істину, відкрити істину і т. д. Ці вислови, звичайно, не можна

розуміти так, що істина існує сама по собі і людина на неї натрапляє або її знаходить. Вони означають тільки, що мета

пізнання — це досягнення істинного знання. Про це треба пам'ятати, бо деякі фІлософи-ідеалісти твердять, ніби істини як

такі існують незалежно ні від чого і людина може при певних умовах їх споглядати й описувати. Насправді поняття «істина»

відноситься тільки до людського пізнання, до ідей, теорій, понять і т. д. В об'єктивному світі існують не істини, а ті

речі, явища, відношення, процеси і т. д., які відображаються в істинних уявленнях та ідеях людини.



Об єктивна істина



Хоч істина виникає в процесі людського пізнання, відображувані в ній властивості і відношення речей не залежать від людини.

Тому ми говоримо, що істина об'єктивна.



Отже, об'єктивна істина — це такий зміст людського пізнання, який вірно відображає об'єктивний світ, його закономірності та

властивості і в цьому розумінні «не залежить від суб'єкта, не залежить ні від людини, ні від людства...» 5.

Людина не владна над істиною. Вона може змінювати навколишній світ, може змінювати умови свого життя, але вона не може по

своїй волі змінювати істину, бо істина відображає те, що існує об'єктивно.



Всяка істина — це об'єктивна істина. Від неї слід відрізняти суб'єктивну думку, яка не відповідає дійсності, вигадку, ілюзію.

Не все те, що люди вважали або вважають істинним, насправді є істина. Наприклад, довгий час гадали, що Сонце обертається

навколо Землі. Проте цей погляд був помилковим. Навпаки, вчення сучасної астрономії про те, що центром нашої системи є Сонце,

навколо якого обертаються по своїх орбітах планети, в тому числі й Земля, є об'єктивно істинне вчення. Чому? Тому що воно

правильно відображає дійсність, фактичний порядок сонячної системи, який не залежить від людини.



Шлях пізнання



Відображення об'єктивного світу в свідомості людини не слід розуміти метафізично, як одноразовий акт. Пізнання — це процес,

що має багато сторін і включає різні, хоч і взаємозв'язані, ступені. Характеризуючи його, Ленін писав: «Від живого

споглядання до абстрактного мислення і від нього до практики — такий є діалектичний шлях пізнання істини,

пізнання об'єктивної реальності» 6.



Як ми вже говорили, людина здобуває знання не стільки в результаті пасивного сприйняття навколишньої дійсності, скільки у

процесі активного, практичного відношення до речей. Саме у практиці, що здійснює безпосередній зв'язок людини з зовнішнім

світом, виникають різні відчуття, які становлять вихідний пункт у пізнавальній діяльності окремої людини і в історії

людського пізнання взагалі. Отже, перший ступінь пізнання — відчуття.



Відчуття - образи речей та їх властивостей



Оскільки всяке знання кінець кінцем виходить з відчуттів, питання про істинність його залежить насамперед від того, чи

істинні наші відчуття, чи можуть вони вірно відображати матеріальні речі та їх властивості. Марксистська теорія пізнання,

спираючись на основні принципи діалектичного матеріалізму, дає на це питання позитивну відповідь: об'єктивно істинний зміст

є в будь-якому акті людського пізнання, починаючи з відчуття. Відчуття людини, так само як і її сприйняття і уявлення,—

це відображення, або образи, речей та їх властивостей.



Проте є філософи і природознавці, які заперечують це.



В середині 19 століття відомий німецький фізіолог Йоганн Мюллер, досліджуючи механізм наших органів чуттів, показав, що

відчуття світла, наприклад, виникає у людини не тільки'при діянні світлових променів, але й при подразненні зорового нерва

електричним струмом, при механічному діянні на нього і т. д. Звідси Мюллер зробив глибоко помилковий висновок, ніби наші

відчуття передають тільки стан відповідних органів чуттів і нічого не говорять про те, якими є речі та їх властивості поза

нами. Вчення Мюллера стало відомим під назвою «фізіологічного ідеалізму».



Недовір'я до показань органів чуттів висловлював і інший видатний німецький вчений 19 століття — Г. Гельмгольц.



Ті, хто стоїть на точці зору цих вчених, вважають, що відчуття це не образи, а тільки умовні знаки, символи, ієрогліфи,

які означають ті чи інші явища, вказують на них, але не відображають їх об'єктивної природи. Такий погляд

перетворює відчуття з моста, який зв'язує людину з зовнішнім світом, у нездоланний бар'єр, що загороджує шлях до нього: з

цієї точки зору пізнання речей неможливе. Більше того, такий агностичний погляд може привести до заперечення об'єктивного

існування речей, оскільки умовному знакові або символові зовсім не обов'язково повинна відповідати об'єктивна реальність. В

історії філософії шлях до суб'єктивного ідеалізму лежав саме через заперечення того, що відчуття — це відображення

об'єктивних властивостей речей. Але таке заперечення цілком суперечить всьому досвідові людства і даним науки.



Вивчення еволюції тваринного світу показує, що органи чуттів тварин, а потім і людини формувались і вдосконалювались у процесі

взаємодіяння організму з середовищем. В ході тривалої еволюції органи чуттів так пристосовувались до зовнішнього світу, щоб

забезпечити вірне орієнтування в навколишніх умовах. Ленін писав, що «людина не могла б біологічно пристосуватись до

середовища, якби її відчуття не давали їй об'єктивно-правильного уявлення про нього» 7.



Якби відчуття не давали нам більш-менш вірного знання про речі та їх властивості, то й мислення також не могло б бути

істинним, бо воно виходить з відчуттів і спирається на них. Тоді взагалі не було б ніякого істинного знання, людина

опинилася б у світі привидів та ілюзій, і життя її стало б неможливим.



Звичайно, у відчуттях є і суб'єктивний момент,. бо вони зв'язані з діяльністю органів чуттів і нервовою системою людини, з

її психікою. Ніякий образ не може бути тотожний відображуваній речі, він завжди передає її риси більш або менш приблизно і

неповно. Але відчуття — це не тільки суб'єктивні стани психіки людини: «Відчуття є суб'єктивний образ об'єктивного світу»

(Ленін) 8.



Отже, відчуття містять у собі об'єктивну істину. Такий є єдино науковий матеріалістичний погляд. «Бути матеріалістом,—

підкреслював Ленін,— значить визнавати об'єктивну істину, яку відкривають нам органи чуттів» 9.



Відчуття, сприйняття і уявлення, здобуті в чуттєвому досвіді, становлять початок пізнання, його вихідний пункт. Але пізнання

не спиняється на ньому, воно йде далі, підноситься на ступінь абстрактного мислення.



Мислення - пізнання сутності явищ



Марксистська теорія пізнання визнає якісну відмінність між цими двома ступенями, але не розриває їх, а бачить їх

діалектичний взаємозв'язок.



Мислення, будучи найвищою формою пізнавальної діяльності, є, однак, і на чуттєвому ступені: відчуваючи, людина вже мислить,

усвідомлює результати чуттєвих сприйнять, розуміє те, що вона сприймає. В той же час тільки відчуття і сприйняття дають

мисленню емпіричний матеріал, що становить фундамент всього нашого знання.



Можливості чуттєвого пізнання обмежені. Недоступні чуттям явища пізнаються абстрактним мисленням. Ми не можемо, наприклад,

безпосередньо сприйняти чуттями або уявити собі швидкість світла, яка дорівнює 300 тис. км на секунду. Але така швидкість

існує, і ми її легко мислимо. Більше того, грунтуючись на теоретичних розрахунках, ми можемо виміряти цю швидкість з

допомогою приладів. Ми не можемо уловити відрізок часу в кілька стомільйонних часток секунди, протягом якого існують,

наприклад, такі елементарні частинки, як деякі мезони. Але ми можемо його мислити. Математика постійно оперує як безконечно

великими, так і безконечно малими величинами, які не можна уявити собі наочно.



Елементарні узагальнення роблять вже на ступені чуттєвого пізнання. Ми узнаємо загальну ознаку, наприклад білий колір, у

таких різних тілах, як сніг, сіль, цукор, піна, папір і т.д. Але чуттєве знання ще не розкриває внутрішньої природи явищ, їх

необхідних відношень і зв'язків. Щоб відкрити закони, які управляють явищами, щоб проникнути в їх сутність, тобто досягти

наукового знання навколишнього світу, необхідна якісно інша пізнавальна діяльність, а саме мислення, що здійснюється у формі

понять, суджень, умовиводів, гіпотез, теорій.



Ні один закон як такий не сприймається чуттями. Люди безліч разів спостерігали падіння тіл на землю, але потрібні були

високий розвиток науки і вся сила думки геніального Ньютона, щоб відкрити і сформулювати закон всесвітнього тяжіння, який

охоплює всі ці незліченні факти І лежить в їх основі.



Ми знаємо, що відчуття, виникаючи в результаті безпосереднього діяння речей на органи чуттів, є суб'єктивні образи

навколишнього світу, отже, містять у собі об'єктивну істину. Чи можна те саме сказати про продукти мислення, які являють

собою абстрактні поняття, не зв'язані безпосередньо з матеріальними речами? Так, звичайно.



Відчуття і сприйняття завжди мають справу з окремими, конкретними фактами, з зовнішньою стороною явищ: все це вони

відображають з більшою або меншою точністю. Абстрактні поняття — це теж відображення дійсності, що містять у собі об'єктивну

істину. Але абстрактні поняття відображають глибший, внутрішній «шар» дійсності, вони не обмежуються зовнішньою, чуттєвою

стороною явищ, а виділяють істотні відношення і зв'язки, що лежать в їх основі. Чуття показують нам, наприклад, що за

спалахом блискавки і гуркотом грому йде злива. Цього знання може бути досить для деяких практичних дій, наприклад для того,

щоб сховатися під дах, коли почнеться гроза. Але такого знання зовсім недосить для того, щоб пояснити грозові явища. Для

цього потрібне мислення абстрактними поняттями.



Відносини капіталіста до робітника в окремих конкретних випадках можуть набирати найрізноманітніших форм: від відкритого

примусу до зовнішньої лояльності, демократичності, дружнього ставлення. Але суть відношення капіталіста до робітника завжди

лишається тією самою — експлуатацією. Щоб розкрити цю справжню суть класових відносин, недосить описати різні конкретні

факти й випадки, для цього потрібен глибокий теоретичний аналіз, який розкриває природу капіталізму, потрібні абстрактні

поняття, які можуть виразити його закони.



Ленін писав, що «мислення, йдучи від конкретного до абстрактного, не відходить... від істини, а підходить до неї.

Абстракція матерії, закону природи, абстракція вартості і т. д., одним словом всі наукові

(правильні, серйозні, не безглузді) абстракції відображають природу глибше, вірніше, повніше» 10".



Сила мислення — в його здатності абстрагуватися, відходити від окремих деталей і підноситися до узагальнень, що виражають

найголовніше, найістотніше у явищах.



Сила мислення — в його здатності виходити за межі сучасного моменту і, спираючись на розкриті ним об'єктивні закони, осягати

минуле і передбачати майбутній розвиток подій. Мислення — це активний процес, процес створення понять і оперування ними. Але

мислення і його продукти — поняття — зв'язані з об'єктивним світом не безпосередньо, а опосереднено, через практичну

діяльність і відчуття. Перевага понять у тому, що вони не прив'язані до того чи іншого чуттєвого факту, а відносно незалежні

від нього. Завдяки цьому мислення дістає можливість всебічного розгляду і аналізу явищ, безконечного наближення до

конкретної реальності, дедалі точнішого відображення світу.



Але при цьому завжди є небезпека відриву думки від дійсності, безгрунтовного фантазування і перетворення процесу мислення в

щось самодовліюче, в самоціль. Це — шлях до ідеалізму.



Єдина протиотрута проти цього — зв'язок з практикою, з життям, з виробництвом, з досвідом мас. Справжня наука розвивається

завдяки тому, що, хоч би як високо залітала теоретична думка вченого, вона завжди повертається до чуттєвого досвіду, до

практики. Постійне взаємодіяння практики, експерименту і теоретичної думки — запорука успішного розвитку науки.



Завдяки спільній роботі рук і мозку людина змогла відкрити численні закони природи і оволодіти ними, стати господарем

природи, її могутніх сил.



Безконечне пізнання безконечного світу



Людське пізнання в цілому — це процес, ЯКИЙ розвивається безконечно триває. Об'єктивний світ, що оточує людину, безконечний.

Він невпинно змінюється і розвивається, вічне породжує безліч нових форм. Хоч би як далеко проникалс пізнання у простори

всесвіту, перед ним завжди залишиться невичерпне поле для нових досліджень і узагальнень, для відкриття нових законів, для

вивчення ще більш істотних, глибоких і загальних зв'язків.



Ні одна наука, яка є в розпорядженні людини, не розкрила ще повністю всіх явищ і закономірностей у своїй галузі і ніколи їх

повністю не розкриє, бо природа безконечна. Пізнати світ до кінця — це було б, як говорив Енгельс, чудом поліченої

безконечності. Як не можна полічити всю безконечність чисел, так не можна вичерпати пізнанням всю природу.



Пізнання безконечне не тільки тому, що безконечно різноманітним є об'єкт пізнання — природа і суспільство, але й тому, що

само воно не має меж. Поступальний розвиток виробництва і суспільних відносин безперестанно ставить перед наукою нові

технічні і теоретичні завдання, створює нові потреби. Прагнення людства до знання не має меж. Кожна новознайдена істина

відкриває перед людьми нові перспективи, висуває нові питання, спонукає до дальшого заглиблення в об'єкт пізнання, до

удосконалення раніше здобутих знань.



Учення діалектичного матеріалізму про невичерпність світу і безконечність пізнання вороже всякому агностицизмові.

Діалектичний матеріалізм визнає історичну обмеженість пізнання в кожну епоху, але він рішуче відкидає хибну думку про

існування будь-якої принципіальної, абсолютної межі, якої не могла б подолати наука.



Людське пізнання всемогутнє, воно не має меж. Але це всемогутнє пізнання здійснюється окремими людьми, можливості яких

обмежені їх здібностями, досягнутим рівнем знань, наявною технікою і т. д.



Ця суперечність між обмеженими пізнавальними можливостями окремої людини і принципіальною безмежністю пізнання переборюється

в наступницькІй зміні поколінь і в колективній праці всього людства в кожний окремий момент його існування. Людське мислення

«існує тільки як індивідуальне мислення багатьох мільярдів попередніх, сучасних і майбутніх людей» 11,— говорить

Енгельс.



Істини науки не постають відразу в завершеному вигляді, а складаються поступово, в результаті тривалого процесу розвитку

науки і нагромадження знань багатьма, поколіннями людей. «Пізнання є вічне, безконечне наближення мислення до об'єкта.

Відображення природи в думці людини треба розуміти не «мертво», не «абстрактно», не без руху,

не без суперечностей, а у вічному процесі руху, виникнення суперечностей і розв'язання їх»

12.



Абсолютна і відносна істина



У кожний даний історичний момент здобуті наукою знання відзначаються певною неповнотою, незавершеністю. Прогрес у пізнанні

істини полягає в тому, що ця неповнота, незавершеність істини поступово усуваються, зменшуються, а точність і повнота

відображення явищ і законів природи все більше зростають.



Треба відрізняти свідому брехню, до якої дуже часто вдаються вороги наукового прогресу, від тих помилок і заблуджень, які

виникають у процесі пізнання внаслідок об'єктивних умов: недостатності загального рівня знань у даній галузі,

недосконалості технічних пристроїв, застосовуваних у наукових дослідженнях, і т. д. Діалектична суперечливість пізнання

проявляється і в тому, що Істина часто розвивається поруч з заблудженням, а іноді буває так, що формою розвитку істини є

односторонні або навіть помилкові теорії.



На протязі всього 19 століття фізика виходила з хвильової теорії світла. На початку 20 століття з'ясувалось, що хвильова

теорія світла є односторонньою і недостатньою, бо світло має одночасно і хвильову і корпускулярну природу. Проте

одностороння хвильова теорія дала можливість зробити численні важливі відкриття і пояснити багато оптичних іявищ.



Прикладом розвитку істини у формі помилкової теорії може бути розроблення Гегелем діалектичного методу на хибній,

ідеалістичній основі.



Неповнота, незавершеність людського пізнання ї здобутих людиною істин звичайно означається як відносність

(релятивність) пізнання. Відносна істина — це неповна, незавершена, неостаточна істина.



Але якби ми спинились на твердженні про відносність людського пізнання і не пішли далі, до питання про абсолютну істину, ми

зробили б ту помилку, якої дуже часто допускається багато сучасних фізиків і яку спритно використовують філософи-ідеалісти.

Вони бачать в людському пізнанні тільки відносність, слабість і недосконалість і тому приходять до заперечення об'єктивної

істини, до релятивізму і агностицизму. З точки зору такого одностороннього релятивізму можна виправдати всяку софістику,

всяку вигадку — адже все відносне, нема нічого абсолютного!



В. І. Ленін говорив, що матеріалістична діалектика визнає відносність усіх наших знань, але визнає її «не в розумінні

заперечення об'єктивної істини, а в розумінні історичної умовності меж наближення наших знань до цієї істини»

13.



В нашому завжди відносному знанні є такий об'єктивно істинний зміст, який зберігається у процесі пізнання і є опорою для

дальшого розвитку знання. Такий неминущий зміст у відносних істинах людського пізнання називається абсолютно істинним

змістом, або простіше — абсолютною істиною.



Визнання абсолютної істини випливає з визнання об'єктивної істини. Справді, якщо наше пізнання відображає об'єктивну

реальність, то, незважаючи на неминучі неточності й промахи, в ньому повинно бути і щось таке, що має безумовне, абсолютне

значення. Ленін вказував, що «визнавати об'єктивну, тобто незалежну від людини і від людства істину, значить так чи інакше

визнавати абсолютну істину» 14.



Ще філософи-матеріалісти стародавньої Греції вчили, що життя виникло з неживої матерії, а людина походить від тварини.

Так, на думку Анаксімандра (б століття до н. є.), перші живі істоти утворилися з морського баговиння, а людина походить від

риби. Розвиток науки показав, що уявлення старогрецьких філософів про те, як виникло життя і появилась людина, були дуже

наївними і неправильними. І все-таки, незважаючи на це, в їх ученні було щось абсолютно істинне - ідея природного походження

життя і людини, яку наука підтвердила і зберегла.



Визнання абсолютної істини відразу ж відділяє діалектичний матеріалізм від поглядів агностиків і релятивістів, які не хочуть

бачити могутності людського пізнання, його всеперемагаючої сили, перед якою не можуть встояти таємниці природи.



Часто кажуть, що абсолютних істин в людському знанні є не так уже багато і що вони зводяться до тривіальних, тобто

загальновідомих, положень. Наприклад, такі положення, як «двічі по два—чотири» або «Волга впадає в Каспійське море», є

абсолютними, закінченими істинами, але вони, мовляв, не становлять особливої цінності.



На це можна заперечити, що насправді людське пізнання має в собі дуже багато надзвичайно важливих абсолютно істинних

положень, яких не змінить дальший прогрес науки. Таким є, наприклад, твердження філософського матеріалізму про первинність

матерії і вторинність свідомості. Абсолютно істинним є положення про те, що суспільство не може існувати й розвиватися,

не виробляючи матеріальних благ. Абсолютною істиною в ученні Дарвіна є ідея розвитку органічних видів і походження людини

від тварин.



Такі абсолютні істини є в теоріях і законах науки, і ними керуються люди в своїй практичній і теоретичній діяльності.



Але діалектичний матеріалізм, що розглядає пізнання як процес, так само підходить і до абсолютної істини. Говорячи про неї,

марксистська філософія має на увазі не тільки окремі остаточні істини типу «Наполеон умер 5 травня 1821 р.», але вкладає в

поняття абсолютної істини і ширше значення. Абсолютна істина є постійно нагромаджуваний абсолютно Істинний зміст у відносно

істинному знанні, є процес дедалі повнішого, глибшого і точнішого відображення об'єктивного світу.



Діалектична єдність абсолютної і відносної істини



Всюди в історії наук ми бачимо, що в первісно формульованих відносних істинах є абсолютно істинний зміст, але є і такий

зміст, який у дальшому розвитку відсіюється, як помилковий. Ми бачимо, як у розвитку істини розширяється, зростає

абсолютно істинний зміст, а момент заблудження все більше скорочується, як відносна істина все більше наближається до

абсолютної істини, як з суми відносних істин виростає абсолютне людське пізнання.



«Отже,— говорить Ленін,— людське мислення по природі своїй здатне давати і дає нам абсолютну істину, яка складається з суми

відносних істин. Кожний ступінь у розвитку науки додає нові зерна до цієї суми абсолютної істини, але межі істини кожного

наукового положення відносні, будучи то розсовувані, то звужувані дальшим ростом знання» 15.



Таке діалектичне розуміння абсолютної істини дуже важливе для боротьби проти метафізики і догматизму в науці.



Дуже багато філософів і вчених схильні були оголошувати досягнуте ними знання вічною, закінченою, абсолютною істиною яка не

потребує ні дальшого розвитку, ні будь-якого уточнення. Так, наприклад, Гегель, вступаючи в суперечність з своїм

діалектичним методом, оголосив увесь зміст своєї ідеалістичної філософської системи абсолютною і вічною істиною. Метафізика

в пізнанні полягає в нерозумінні того, що і абсолютна істина розвивається і являє собою процес.



Маркс і Енгельс створили нову форму матеріалізму — діалектичний матеріалізм, вільний від хиб старого, метафізичного

матеріалізму. Але це не значить, що Маркс і Енгельс завершили розвиток філософії і вичерпали всі філософські істини.

В. І. Ленін говорив: «Ми зовсім не дивимось на теорію Маркса як на щось закінчене і недоторканне; ми переконані, навпаки, що

вона поклала тільки наріжні камені тієї науки, яку соціалісти повинні рухати далі в усіх напрямах, коли вони не хочуть

відстати від життя» 16.



Чи стосується це і до законів та принципів марксистської діалектики? Так, звичайно. Діалектика є наука, і вона не може не

розвиватися. Розуміння загальних законів діалектики, так само як і законів інших наук, не може не поглиблюватися із зміною

практики і розвитком науки, воно не може не збагачуватися новим досвідом, новими знаннями. Загальні закони діалектики

по-різному проявляються в різних історичних умовах, і тому знання їх збагачується на основі дослідження цих нових умов.

Але розвиток діалектики як науки не може вести до закреслювання тих основних положень, які були вироблені в ході довгої і

трудної Історії людської думки, він означає тільки все більш глибоке і всебічне їх розуміння.



Конкретиість істини



Істини, що їх здобуває людське пізнання, повинні розглядатися не абстрактно, не у відриві від життя, але у зв'язку з

конкретними умовами. В цьому полягає смисл дуже важливого положення матеріалістичної діалектики: абстрактної істини немає,

істина конкретна.



Чи істинна геометрія Евкліда, яку ми вивчаємо в школі? Безумовно, істинна, але тільки стосовно до тих масштабів, з якими ми

звичайно маємо справу. Але як у мікросвіті, так і в міжгалактичних просторах вона стає недостатньою; там застосовуються вже

неевклідові геометрії, наприклад геометрія Лобачевського.



Говорячи про буржуазну демократію, Ленін відзначав, що вона була величезним прогресом у порівнянні з кріпосницьким ладом.

Демократична республіка і загальне виборче право в умовах капіталістичного суспільства дали можливість пролетаріатові

створити свої економічні і політичні організації, використовуючи які він веде систематичну боротьбу з капіталом.

«Нічого подібного навіть приблизно не було у селянина-кріпака, не кажучи вже про рабів» 17.



Разом з тим Ленін з усією енергією викривав вузькість, обмеженість буржуазної демократії в порівнянні з радянською

демократією, демократією для гігантської більшості народу, демократією, що виникла в результаті революційної творчості

широких народних мас.



Положення матеріалістичної діалектики про конкретність істини привчає не підходити до фактів з загальними формулами і

заученими схемами. Діалектика вчить зважати на факти, враховувати конкретний взаємозв'язок явищ, аналізувати нові умови і

будувати свої дії відповідно до цих нових умов. Діалектика вимагає, щоб загальні принципи і закони застосовувались

відповідно до конкретної обстановки. Саме такий підхід відповідає потребам практики.



Значення марксистського вчення про істину для науки і практики



Учення матеріалістичної діалектики про абсолютну і відносну істину і про конкретність істини має величезне значення для

науки і практики.



Ленін, аналізуючи розвиток фізики в кінці 19 і на початку 20 століття, вказував, що ідеалістичні помилки багатьох вчених

того періоду зв'язані з тим, що вони не розуміли діалектики пізнавального процесу. Метафізично мисляча людина гадає, що або

істина абсолютна, або її зовсім немає. Вчені довгий час вважали, що теорії класичної фізики — це абсолютні істини. Коли ж

нові відкриття привели до ломки старих наукових понять і показали недостатність попередніх теорій, то деякі вчені

розгубились. їм стало здаватися, що ні абсолютної, ні об'єктивної істини взагалі немає, що все наше пізнання тільки

відносне, умовне, суб'єктивне. Така релятивістська позиція привела до того, що вони попали в полон до ідеалістичної

філософії.



Знання діалектики дає можливість вченим не тільки уникати ідеалістичних заблуджень, але й переборювати труднощі, які

постають перед наукою.



Діалектичне розуміння абсолютної і відносної істини дає можливість правильно ставитися до помилок у процесі пізнання,

в науці. Істина не народжується відразу в готовому вигляді. Пізнання — трудний, складний процес, в ньому можливі помилки,

заблудження, односторонні теорії і погляди. Але ідеї, що їх висуває наука, поступово просіваються крізь сито критики,

гартуються в горнилі практики, І все хибне, фальшиве відкидається, вигорає, а об'єктивно істинний, абсолютний зміст

залишається утворює золотий фонд науки.



Ніхто не може претендувати на абсолютну непогрішимість. Але коли помилки у пізнавальній діяльності людства неминучі, то це

зовсім не значить, що кожний конкретний акт пізнання кожного окремого вченого неодмінно має супроводитися помилками. Вчений

може і повинен вживати заходів, щоб не допуститися помилок у дослідженні. Шлях до цього лежить через оволодіння діалектичним

методом наукового дослідження, через тісний зв'язок з практикою, всебічність вивчення питання, колективне обговорення проблем

і запропонованих рішень і т.д.



Ніхто не гарантований від помилок. Справа полягає, однак, у тому, щоб, по-перше, не робити великих помилок і, по-друге, не

наполягати на помилці, коли вона встановлена.



Розвиток критики і самокритики — ось та сила, яка зменшує можливість помилок як у пізнанні, так і в практичній діяльності і

викриває помилку, коли її допущено. Боротьба думок у науці, самокритичне ставлення до власної наукової роботи, уважне

ставлення до критики інших — умови нормальної роботи кожного вченого. Затиск критики в будь-яких формах завдає величезної

шкоди і самому вченому, і науці.



Діалектичне розуміння істини допомагає і в боротьбі проти ворожих марксизмові догматизму і ревізіонізму, які ігнорують

вчення діалектичного матеріалізму про відносність і конкретність істини, навіть коли на словах і присягаються у вірності

йому. Догматизм розглядає теоретичні положення як абсолютну, універсальну істину, яку можна застосовувати в усіх випадках

однаково, незважаючи на конкретну обстановку, не враховуючи виникнення нових явищ. Навпаки, ревізіонізм — оскільки мова йде

про його методологію — впадає в крайній релятивізм, будь-якій істині приписує тільки відносний характер, відрікається від

основоположних принципів марксизму, які становлять його революційну суть.



Марксистська діалектика викриває метафізичну порочність і догматизму, і ревізіонізму. Визнаючи відносний характер нашого

знання, діалектика не дає жодній теоретичній формулі закостеніти і перетворитися в догму, вона вимагає конкретного

застосування будь-якої загальної істини. В той же час діалектика виходить з того, що в процесі пізнання відкладаються і

нагромаджуються кристали абсолютної істини. До них належать і наріжні принципи марксистсько-ленінського вчення. їх можна

і треба розвивати, збагачувати і конкретизувати відповідно до даних суспільної практики і науки, але від них не можна

відмовлятися, бо це було б зрадою щодо істини.







4. Практика — критерій істини






Для того щоб ідея або наукова теорія могла служити суспільству, вона повинна бути істинною. Щоб встановити, істинна чи хибна

дана теорія, треба зіставити її з дійсністю і з'ясувати, чи відповідає вона дійсності.

Але як це зробити? Цю проблему справедливо визнавали однією з найважчих, і довгий час філософи не могли знайти вірного підходу до її розв'язання. Розв'язати її вдалося тільки Марксу. Він зрозумів неспроможність спроб знайти критерій істини в самій тільки свідомості людини і встановив, що довести істинність, могутність свого мислення людина може тільки у процесі практичної діяльності.



Справді, у людини немає іншого способу встановити істинність своїх знань, крім звернення до практики. Саме практична

діяльність, будучи основою і кінцевою метою пізнання, являє собою і найвищий критерій того, які із здобутих знань істинні,

а які хибні. Критерій істини — це практика.



Діалектичний матеріалізм розуміє практику як процес, в якому людина, матеріальна істота, діє на навколишню матеріальну

дійсність. Практика — це вся діяльність людей, яка змінює світ, насамперед їх виробнича і суспільно-революційна діяльність.



У фабрично-заводському виробництві найбільш поширена форма практичної перевірки науково-технічних ідей — це заводські

випробування і масове застосування тих чи інших машин, приладів, технологічних процесів.



У науково-дослідній роботі практика часто набирає характеру еКсперименту, тобто активного вторгнення людини в природні

явища, коли на основі певних теоретичних припущень штучно створюються умови для відтворення або, навпаки, припинення

досліджуваного явища.



У тих випадках, коли 6езпосереднє діяння на досліджуваний об'єкт, наприклад зірку, неможливе, перевірка наших уявлень про

нього здійснюється зіставленням їх з усією сумою результатів астрономічних спостережень, а також суміжних галузей науки

(наприклад, фізики).



Іноді нові ідеї можуть бути перевірені й посередньо, тобто зіставленням їх з науковими теоріями й законами, що вже мають

характер об'єктивних істин. Система знань, які вже має людство, в ряді випадків дає можливість без нових експериментів

судити про деякі ідеї. Так, коли який-небудь винахідник запропонує новий проект «вічного двигуна», то жодна наукова установа

світу не буде ні виготовляти його модель для практичної перевірки, ні взагалі розглядати цей проект. Ідея «вічного двигуна»

суперечить фундаментальним законам природи, її хибність очевидна без нової перевірки. Це не значить, що в даному випадку

немає критерію практики. Ні, він діє і тут, але застосовується не безпосередньо, а опосереднено, через уже перевірені й

підтверджені істини, через досвід вчених минулих поколінь.



Практика є критерієм істини і в суспільній науці. Тут під практикою розуміють не дії окремих осіб, а діяльнісгь великих

суспільних класів, партій. Особистий практичний досвід, неминуче вузький і обмежений, недопустимо протиставити колективному

досвідові класу, партії. Критерієм істини суспільних теорій може бути тільки виробнича і практично-революційна діяльність

мас.



Велика Жовтнева соціалістична революція була блискучим підтвердженням Марксового аналізу капіталістичного способу виробництва

і висновку про неминучість'загибелі капіталізму і заміни його соціалістичним способом виробництва.



Висуваючи практичну дію як критерій істини, діалектичний матеріалізм аж ніяк не ігнорує значення мислення. Маркс писав, що

всі таємниці теорії «знаходять своє раціональне розв'язання в людській практиці і в розумінні цієї практики» 18.

При визначенні істинності ідей і теорій мислення відіграє надзвичайно важливу роль. Практика як критерій істини — це не

прилад, стрілка якого автоматично показує на «істинно» або «хибно». Діючи практично, люди досягають певного результату,

значення якого ще має бути усвідомлене, осмислене.



Так, наприклад, на підставі невдачі при першому випробуванні нової моделі або винаходу не завжди можна відразу робити

висновок про непридатність самого проекту. Тільки уважний аналіз ідеї, що лежить в його основі, і всіх умов її реалізації

дає можливість правильно оцінити здобутий результат.



Практика не стоїть на одному місці, вона весь час змінюється, розвивається, йде вперед. Сфера дій людини і можливості її

проникнення в навколишній світ весь час розширяються. Іноді минає немало часу, перше ніж практика зможе підтвердити ту чи

іншу ідею. Але рано чи пізно істинна ідея неодмінно дістане своє підтвердження. Так, наприклад, думка, що Земля є кулею,

довгий час викликáла недовір'я, і її відкидали як єретичну, поки, нарешті, кругосвітнє плавання Магеллана в 1519—1522 рр.

раз і назавжди не розвіяло всі сумніви.



Якщо практика росте, розвивається, то звідси випливає, що і в ній також може бути старе, і нове. Тому не всяка практика —

надійний критерій істини. Консервативно настроєні люди в боротьбі проти нових ідей також часто посилаються на практику, але

на практику вчорашнього дня. Передова теорія спирається на передову практику. Саме вона дає дані для оцінки істинності

теорії, дає новий матеріал для науки, будить думку, рухає її вперед.



Як у відносній істині є і певний абсолютний зміст, так і практика, історично обмежена в кожний даний момент, дає і неминуще

значення, будучи постійною і неодмінною формою зв'язку людини з об'єктивним світом.



Прагматизм - філософія великого бізнесу



У капіталістичних країнах, особливо в США, поширена філософська течія, що називається «прагматизмом» (від грецького слова

«прагма» — діло, дія). Деякі буржуазні філософи намагаються зблизити його з марксизмом на тій підставі, що прагматизм завжди

твердить про дію і посилається на практичну перевірку ідей і теорій. Слідом за буржуазною пропагандою і ревізіоністи стали

зводити наклеп на марксистів, обвинувачуючи їх у прагматизмі.



Насправді марксизм непримиримо ворожий прагматизмові як хибному, ідеалістичному вченню, що виражає ідеологію

імперіалістичної буржуазії. Говорячи про практику і виставляючи себе як «філософію дії», прагматизм висуває

буржуазно-індивідуалістичне, суб'єктивістське розуміння практики, яке грунтується на ненауковому, уявленні про

ірраціональність і непізнаванність світу.



Лейтмотив філософії прагматизму — це думка про те, що людина повинна діяти в світі, про який вона не може знати нічого

достовірного. З точки зору прагматизму доступний нам світ — це хаос відчуттів і переживань, який не має внутрішньої єдності

і не піддається раціональному пізнанню. «Може,— прорікав один з засновників прагматизму, Джемс,— ми перебуваємо у світі так

само, як собаки й кішки в наших бібліотеках; вони бачать книжки і чують розмову, не добираючи в усьому цьому ніякого смислу»

19.



Чим же керуватися людині, якщо вона не має знання? Джемc пропонує замість знання несвідому ірраціональну віру, насамперед

релігійну віру, що виключає логічне мислення.



Інші прагматисти, на чолі з Дьюї, рекомендують «інструментальну» або «експериментальну логіку», яка зводиться по суті до

підшукування за методом проб і помилок найбільш вигідних у даній ситуації типів поведінки. З точки зору прагматистів

мислення дає не знання, а тільки вміння вийти з скрутного становища і добитися успіху.



Відповідно до цього погляду прагматисти твердять, що наукові поняття, закони, теорії — це не відображення або копії

об'єктивної реальності, а тільки «плани дії», «знаряддя» або «інструменти» для здійснення тих чи інших цілей. Якщо ідея або

теорія «працює» і дає можливість добитися успіху, то вона хороша, тобто істинна; якщо ні — то погана, тобто хибна. Ніякого

іншого значення понять істинності і хибності прагматизм не допускає.



Положення релігії прагматизм вважає дуже корисними, а тому й істинними. Принцип вигідності прагматисти поширюють не тільки

на пізнання, але й на всі форми духовної і практичної діяльності. Отже, старий девіз єзуїтів «мета виправдує засоби»

фактично виражає суть їх підходу ДО життя.



Заперечуючи об'єктивну реальність навколишнього світу, прагматисти розглядають його як сирий, безформний матеріал «досвіду»,

що набирає якої завгодно форми відповідно до цілей людей. Світ, кажуть вони, «пластичний», він завжди такий, яким ми його

зробили, «він охоче зносить людське насильство». Немає, мовляв, ніяких об'єктивних, «упертих» фактів, є тільки інтерпретації,

витлумачення, які ми їм даємо. Вся дійсність ставиться, таким чином, у цілковиту залежність від суб'єкта і його волі.



Отже, філософія прагматизму виходить з перекрученого розуміння практики, непомірно роздуває активний, вольовий характер

людської діяльності і перетворює її в основу реальності. Але, всупереч запевненням прагматистів, діяльність людини не

створює навколишній світ, а тільки змінює, перетворює дійсність, яка існує незалежно від людини. Щоб бути успішною, свідома

діяльність людини повинна спиратися на знання об'єктивних властивостей речей і законів, які ними управляють. Дія не виключає

пізнання, як твердять прагматисти, а передбачає його. Звичайно, можуть бути окремі випадки, коли, керуючись хибною ідеєю,

можна досягти часткового, тимчасового успіху. Але такий успіх звичайно буває скороминущим, як скороминущий був «успіх»

гітлеризму, що спирався на брехливу фашистську міфотворчість.



Філософія прагматизму, змальовуючи весь світ як «пластичну», абсолютно піддатливу реальність, прищеплює хибну думку про те,

що воля, напористість, рішучість діяти можуть забезпечити досягнення будь-якої поставленої мети зовсім незалежно від

об'єктивних умов і законів.



Прагматизм насамперед відбиває світогляд «енергійних користолюбців» — фінансових магнатів та монополістів, які вважають себе

повновладними господарями капіталістичного світу. Своїм ігноруванням об'єктивних фактів ідеалістична філософія прагматизму

живить авантюристичні, агресивні тенденції в політичному мисленні і дає теоретичне обгрунтування політики «з позиції сили».

Не визнаючи об'єктивної різниці між істиною і брехнею і ототожнюючи істину з користю, прагматизм заохочує безпринципність і

дає можливість пануючому класові виправдувати будь-яку корисну йому брехню і будь-яку злочинну дію. Виправдання агресивності,

насильства і обману, яке випливає з самої суті філософії прагматизму, відповідає інтересам найбільш реакційних

імперіалістичних кіл. Недаром Муссоліні признавався, що він багато чого навчився у Джемса, і вважав прагматизм «наріжним

каменем фашизму».



Разом з тим, підпорядковуючи всю практичну і теоретичну діяльність міркуванням безпосередньої вигоди, прагматизм сприяє

розвиткові суб'єктивістського, вузькоділяцького, опортуністичного підходу до життя. Стосовно до робітничого руху прагматизм

означає проповідь малих діл і «боротьби за п'ятачок», втрату перспективи і зраду класових інтересів пролетаріату.



Філософія прагматизму непримиримо ворожа науковому прогресивному світоглядові.







5. Необхідність і людська свобода






Велике значення марксистської філософії полягає в тому, що вона озброює трудящих знанням законів розвитку об'єктивного

світу, законів його перетворення. Вона є могутньою зброєю в боротьбі за визволення трудящих від усіх фарм гноблення, за

створення нового, вільного життя.

Але чи можлива свобода людини? Чи може людина стати господарем своєї власної долі? Ці питання з давніх часів хвилювали людей, але ніхто не міг дати на них переконливої відповіді.



Філософи, розглядаючи питання про свободу, приходили до різних, але однаковою мірою неправильних висновків.



Одні з них займали позицію фаталізму, який заперечує свободу. Фаталізм визнає .одвічну передвизначеність усіх дій людини.

Релігійний фаталізм (в мусульманській релігії, в кальвінізмі) твердить, що воля людини наперед визначена богом. Старі,

метафізичні матеріалісти (наприклад, Гольбах) говорили про природну необхідність природи, яка нібито цілком зв'язує людину

і не залишає їй свободи дій.



Багато ідеалістичних напрямів, оскільки вони весь світ виводять з свідомості, з волі людини, навпаки, заперечують природну

необхідність. Вони визнають повну свободу людини, аж до абсолютного свавілля. Такі філософські теорії про свободу являють

собою індетермінізм; прикладом може бути розглянута вище «філософія існування».



З домарксистських філософів найглибше розв'язання проблеми свободи і необхідності дав Гегель, але він розвинув його, як і

все своє вчення, на ідеалістичній основі. Гегель намагався зв'язати свободу і необхідність, визначивши свободу як пізнану

необхідність. Але, під необхідністю він розумів необхідний розвиток абсолютної ідеї, а свобода, за його вченням,

здійснювалась тільки у сфері духу.



Корінний порок учень Гегеля та всіх ідеалістів полягає в тому, що свободу вони розуміють тільки як свободу в дусі, в

свідомості, зовсім обминаючи питання про реальні умови життя людини. До того ж вони говорять завжди про свободу окремої

особи, ігноруючи питання про визволення мас.



Діалектичний матеріалізм дає наукове розв'язання питання про співвідношення свободи і необхідності. Беручи необхідність

за основу, матеріалістична діалектика разом з тим визнає можливість свободи людини. Справжня свобода людини полягає не в

уявній незалежності людини від природних і суспільних законів (такої незалежності насправді бути не може), а в пізнанні цих

законів і в діях, основаних на ньому.



Люди не надприродні істоти, вони так само не можуть вискочити за межі законів природи, як не можуть не дихати. Крім того,

люди живуть в суспільстві, вони не можуть вийти з-під діяння законів суспільного життя. Вони не можуть по своїй власній волі

ні скасовувати існуючі закони суспільного розвитку, ні вводити нові.



Але люди можуть пізнати закони природи й суспільства і, знаючи характер та напрям їх діяння, використати їх у своїх

інтересах, поставити їх собі на службу.



Доказом того, що можна використати закони природи, примусити їх служити цілям людини, є вся сучасна техніка, яка побудована

не на ігноруванні законів природи, а на доцільному використанні їх.



Набагато важче людині справитися з законами суспільного життя, які протягом тисячоліть панували над нею як чужа, ворожа

сила. Трудяща людина була поневолена і стихійними законами економічного життя, і владою пануючих експлуататорських класів.



Визволення людини від соціального, класового поневолення, здобуття свободи — це довгий і важкий історичний процес. Тільки

в нашу епоху він прискорився і охопив багатомільйонні маси людей, натхнених ученням марксизму-ленінізму на боротьбу за

комунізм. Створення комуністичного суспільства означатиме стрибок людства з царства необхідності в царство свободи.


У ході тисячолітнього розвитку людського суспільства люди, підкоряючись об'єктивній, незалежній від їх власної волі,

необхідності, все більше й більше підкоряють стихійні сили природи і створюють передумови свого соціального визволення.

Цей історичний процес підпорядкований своїм особливим, соціальним, законам, відмінним від законів природи. Вивченням цих

законів, що спрямовують розвиток людського суспільства, займається особлива частина марксистсько-ленінської філософії

історичний матеріалізм. До викладу його ми і переходимо.

Ad blocker interference detected!


Wikia is a free-to-use site that makes money from advertising. We have a modified experience for viewers using ad blockers

Wikia is not accessible if you’ve made further modifications. Remove the custom ad blocker rule(s) and the page will load as expected.